— Що ти про це думаєш?
— Припускаю, що це чемодан, якого Лютце одержав від Леона. Невідомо тільки, чому старий одніс його до камери схову. Дивно також, чого він не діждався ранку і сам не віддав нам квитанцію?
— А я зовсім не певен, що листа надіслав цей п'яниця, — зауважив американець.
— Тоді хто ж? Адже це він казав про чемодан!
— Не забувай, що Лютце був п'яний.
— Згоден. Проте можу битись об заклад, що це його чемодан. Передбачлива здача багажу до камори схову свідчить про те, що він когось боявся.
— А може, не довіряв сам собі?
— Може, тільки я ніяк не позбудуся думки, що все-таки є хтось, зацікавлений у цьому багажі.
Джонсон задумався.
— Я знаю всіх впливових осіб у Гроссвізені, — мовив. — Їхнє політичне минуле можливо й не бездоганне, але, беручи загалом, усі вони були дрібні рибки.
— Чому політичне? — здивувався Шель. — Може, йдеться про щось зовсім інше?
— А саме?
— Може, це звинувачувальні докази в якійсь кримінальній або… розвідувальній сфері; Леон міг відкрити щось дуже цінне. А втім, навіщо мучитися здогадами? Їдьмо швидше на вокзал, там побачимо, про що йдеться.
— Маєш рацію, — погодився американець. — Цією справою треба зайнятися грунтовно. Проте не можу вести пошуки на свій страх і риск. Коли справді за цим щось криється, то краще скористатися з допомоги поліції. До моєї контори недалеко. Ходімо. Я подзвоню в комісаріат і візьму когось на підмогу, добре?
Вони прийшли в приміщення суду, Джонсон запросив Шеля до кабінету прокурора.
— Старого немає, — пояснив він. — Поїхав до Ганновера і повернеться лише по обіді. Сідай.
Пауль присунув телефон, зняв трубку й набрав номер.
— Алло! Джонсон з прокуратури. З'єднайте мене, будь ласка, з інспектором Грубером.
Шель оглядав статуетку Феміди, що стояла на книжковій шафі.
— Добридень, інспекторе! Хочу попросити у вас допомоги в одній трохи заплутаній справі… Не можу розповісти всього по телефону… Тільки коротко. У Гроссвізені з'явився якийсь таємничий чемодан. Зараз він у камері схову на вокзалі. Є підстави припускати, що його вміст становить велику цінність. У мене квитанція… Попала до нас випадково. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб негайно поїхати на вокзал і одержати чемодан. Оскільки це перевершує мою компетенцію, я хотів би, щоб ми поїхали разом… Я в своїй конторі… Так, зачекаємо… Хто? Мій приятель, Ян Шель, який учора приїхав із Польщі… Гаразд, до побачення, — Джонсон поклав трубку.
— Приїдуть? — спитав Шель.
— Так, інспектор Грубер за кілька хвилин буде тут, і ми разом вирушимо на вокзал.
Вони запалили сигарети. Джонсон якийсь час бавився коробкою сірників.
— Знаєш, — раптом сказав він, — я думаю про те, як мало знав Леона. Він був замкнений. Мабуть, він і народився з образою, яку потім проніс через усе життя. Типовий скиглій. Перебування в таборі і прикрі переживання ще поглибили його вразливість… Я намагаюся знайти в минулому щось таке, що може мати зв'язок з твоїми спостереженнями.
— Чи не зв'язана ця справа з людьми, які його оточували?
— Леон працював у кількох установах, найдовше в міському управлінні. Його вважали сумлінним і чесним працівником, проте він ніде не нагрів собі місця. Просто не знаю, де шукати асоціацій, — Джонсон одвернувся до вікна.
— Чемодан з підвалу, — пробурмотів Шель, — лист з проханням про негайну допомогу, несподіване самогубство… Я згадав учора про відчинені двері Леонової кімнати, але, вважаючи ці підозри необгрунтованими, не хотів марнувати час на балачки.
— А тепер що думаєш?
— Відомо, що більшість самогубців накладають на себе руки в місцях безлюдних. Готуючись у свою останню путь, Леон, певно, зачинив двері. А вранці вони були відчинені.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Думаю, що хтось забрався в кімнату після самогубства Леона і щось звідти забрав.
— Можливо, — сказав Джонсон, — але звідки та людина, яка, входячи, не вміла зачинити дверей, звідки вона знала, що Леон Траубе заподіє собі смерть саме тієї ночі?
— Маєш рацію! — квапливо погодився Шель. — Я оце подумав, що в чемодані можуть бути речі, які мали особисту цінність для померлого: якісь пам'ятки, дрібнички, цінні як згадка. Але яку роль у цьому відіграє Лютце? Чому він поводиться так дивно?
— Уявімо, що Лютце надіслав поштою квитанцію на багаж, щоб не зустрітися з тобою…
У двері постукали.
— Пане прокуроре, прийшов пан Стейнер, — повідомила секретарка.
— У мене справи, Ельзо.
— Він наполягає, хоче сказати вам кілька слів у спішній справі.