Г о м і н: — Хліб заграбували…
— Худобу забрали…
— Овець, вороного коня…
— Качок, гусей, рядна, а тепер і святиню беруть…
— Та що ж це робиться?
С м и к. Як треба було царям воюватися, то з церков золото брали і дзвони, а як ми за шматок хліба воюємо, за свою власть, то вже й гріх? Граждане! Прошу вас циркулярно розійтисяі.. (До комісії). Ходімо!
Взявся йти, за ним рушила була комісія. Коли тут злий, аж дикий голос:
— Люди добрі, заступіть святиню!.. Рятуйте! Рятуйте, хто в господа бога вірує!..
Г и р я підштовхнув Л а р и в о н а.
Глухонімий вийшов, нахиливши голову, навперейми комісії.
Вишкірив зуби. Грізно мугикнув.
Раптом одним рухом вирвав у Копистки церковні речі, плечем одкинув С м и ка і ще когось. Од черевного дикого його ревіння шугнули, розступились усі.
Причинивши браму, поклав речі, вийшов, зачинив браму і став перед нею, темний, грізний, ошкірений.
Кинулись до його С м и к, К о п и с т к а:
— Оддай, Л а р и в о н е!
— Чуєш ти?.. Оддай, братко!
Л а р и в о н замахнувся дрючком — засвистіло в повітрі. Мусили одійти.
Г и р я. Не займайте його, не займайте! Це ж бог його з неба врозумив і силою своєю осіяв… (До всіх). Чудо явив!..
С м и к. Знаємо, хто врозумив!..
К о п и с т к а. Врозумили його тут, на землі! (До Л а р и в о н а). Ех, ти ж темниця, темниця, братко! Кого ти послухав, подумай!..
Г о д о в а н и й. Хіба можна йому людське слово почути чи чоловіка послухати, коли він од роду глухий і німий, граждани? Не що інше, як чудо господнє, граждани…
Д і д з ц і п к о м. Авжеж, чудо! Тільки бога почути воно може, тільки бога, щоб ти знав.
К о п и с т к а. Почує він і нас. грішних. (До Л а р и в о н а). Слухай, братко (на мигах та знаках), ось слухай: бач, пухлі кругом, їсти хочуть — як хочуть! Приходять до його (показав на Гирю), просять, падають… Дай-дай! Ворота заперто, собаки гав-гав — не дає!
Г и р я. Душу б оддав! Забрали! Нема!
С м и к. Душі в тебе нема й не було, а хліб іще є!
Г и р я. Нема!
С м и к. Є!
К о п и с т к а (до Ларивона). Помирають, братко, сам же ти бачив такі інциденти. І там помирають. І скрізь помирають. Ніхто даром хліба не дає. Говорять — дай гроші, що круглі і сяють… От-от, що круглі і сяють. А грошей нема: і в тебе, і в мене… А з чаші й хреста Совіцька влада викує гроші!.. От-от! Гроші, браток!
Г о д о в а н и й. Зуби!
К о п и с т к а. Що?
Г о д о в а н и й, дід з ціпком, м о н а ш ки: — Комісарам зуби!
— Каблучки!
— Персні!
К о п и с т к а, П а р а с к а і С м и к. Гроші на хліб!
К о п и с т к а. Бідному класу — тобі, братухо, мені й усім — за чашу і хрест золоті — хліба, браток, привезуть. Добрав тепер діла? От-от. Привезуть! Он-он з того краю, тією дорогою, з города… Брат, брат, як зариплять вози! А то й машиною, отим автомобілем. Бачив! Чох-чох…
Мабуть, надія замріяла в кожного, бо в натовпі голови всіх повернулись у той бік.
Глянув туди й Л а р и в о н.
Г о д о в а н и й (іронічно). Подивіться, граждани, подивіться! Он-он головний комісар їхній їде — голодная смерть! Га-га! Хіба не чуєте — ребрами торохтить?.. Подивіться, як кажуть, пожалуста…
У натовпі рух. В очах затінилось страхіття.
Чого ж ви всі одвертаєтесь?.. Га-га! Отож воно й є! Не привезуть! Бо ніколи ще до нас не возили — тільки вивозили. Га-га! Птиця повтікала — подумайте. Гав не стало!..
К о п и с т к а (підійшовши близько до Л а р и в о н а). Голодної смерті хрестом не одгониш, тільки хлібом… Все одно без чаші, без причастя народ умирає… На біса воно? Оддай, Л а р и в о н е!.. Ну, голубе?
Визвірився знов Л а р и в о н, замахнувся дрючком.
К о п и с т к а одскочив:
— Ех ти, темная сило!
С м и к. Одійди, Мусію!.. Його вже освітили й осяяли… (Вийняв нишком револьвера). Тепер тільки оце й допоможе…
К о п и с т к а. Ти здурів?.. Та вони цього тільки й ждуть… Кинь!.. Заховай!.. (Та й прикрив своєю рукою револьвер. Учепився за С м и к о в і руки).
С м и к. Пусти! Як оддамо цінності — оддамо усе. Або тепер, або… Пусти, кажу!
П а р а с к а (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед). Ходімо, Орино, Л а р и в о н нас не вдарить… Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо… (До черниць). А ви, ґави, цитьте! (До жінок). Ну?
Жінки зворухнулись проте не пішли.
Одна О р и н а пошкандибала, безтямно бурмочучи:
— Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо… Аби не додому — ходімо! По чашу ходімо!..
П а р а с к а. Стій, Л а р и в о н е, голубе, стій!
О р и н а. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!
Став Л а р и в о н. Дрючок додолу спустив. Дивиться.
П а р а с к а. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу… Тричі виперу, тільки ти не бийся…
Вищиривсь на неї Л а р и в о н, подобно усміхнувся.
А П а р а с к а так і засвітилась радісно:
— Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала
О р и н а. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошеньки полежала… Татонько мій! Не забув — не забув…
П а р а с к а. Ти ж її не вдариш, Л а р и в о н е? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо…
О р и н а. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій… (Аж засміялась, до Л а р и в о н а припавши).
Повернувся Л а р и в о н, браму одчинив і виніс чашу та хрест.
Тиче іх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.
П а р а с к а. Сам винеси, Л а р и в о н е! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..
Підійшли ще жінки, оточили Л а р и в о н а. Підбіг С м и к.
О р и н а (шкандибаючи попліч з Л а р и в о н ом, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!..
П а р а с к а. А що! Дорогу дайте, чоловіки!
Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась.
Та ще К о п и с т к а, скручуючи цигарку, одстав.
Запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:
— Оце й я скажу — чудо! З резолюцією… (Іронічно). Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи… (Та й подався).
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Напровесні К о п и с т к а сидів у сільраді сам. Коли чує: бам-бам-бам! — задзвонили в церкві. Задзвонили — перестали.
К о п и с т к а. Гм… Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало… (Одчинив віконце, виглянув). Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш… А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей). Щось надумав, мабуть, хлопець.
Увійшов В а с я. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка.
К о п и с т к а. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили?
Вася тільки головою хитнув.
Може, де пужар?.. Не видко, кажеш… Гм… А куди це ти налагодився?
В а с я (як хворий, повів рукою). А… туди.
К о п и с т к а. От тобі й на! Та куди саме?
В а с я. Не знаю… В город думка була.
К о п и с т к а. В город?
В а с я. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили — і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов.
К о п и с т к а. А дід хіба не ходив до церкви? Г и р я ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує!