Дуже часто нам хочеться, аби наше життя було лише оманою. Нам хотілося б прокинутися і, як у поганому фільмі, вирішити в такий спосіб усі проблеми. Тільки-но герой починає потопати в кіно, бац! - і він прокидається! Скільки разів ми бачили подібне на екранах: героя переслідує докучлива і кровожерна тварюка, ось вона заганяє його в пастку, і якраз у той момент, коли жахливий монстр збирається зжерти героя, - бах! - і той схоплюється у власному ліжку весь спітнілий. Чому ж так ніколи не буває в житті? Га?
Як прокинутися, якщо не спиш?
Перед нами стояла труна зі справжнісіньким прахом усередині (Чарлі навіть спромігся сховати жменьку в кишеню). Ми заливалися справжніми сльозами. Ми - це значить усе європейське представництво «Росса»: Джеф, Філіп, Чарлі, Оділь, стажери, керівники, ледарі, і я, Октав, із серветками «Kleenex», той самий Октав, якого ніхто не звільнив, який і сам не звільнився, який лише трохи розчарований, що Софі так і не повернулася. Ми - це значить усі паразити, які живуть на гроші «Росса»: власники телевізійних каналів, акціонери великих радіостанцій, співаки, актори, фотографи, дизайнери, політики, шеф-редактори журналів, директори великих магазинів, ми - які [150] все вирішують, формують громадську думку, ми - продажні артисти, визнані чи прокляті, - усі ми плакали. Ми оплакували нашу жалюгідну долю: коли помирає рекламіст, про це не пишуть у газетах, не дають повідомлень у траурних рамках, через це не переривають програм телебачення; залишаються лише непродані проекти та рахунок, нікому вже не потрібний рахунок під секретним номером у Швейцарії. Коли помирає рекламіст, не відбувається нічого, просто на його місце приходить живий рекламіст.
2.
Кілька днів по тому, Південне узбережжя Маямі. Навколо - памелиандерсон усіх розмірів, жанклодвандамів - хоч греблю гати. Ми всі перетворилися на «друзів». Перш ніж підставити своє обличчя сонцю, ми засмагали під ультрафіолетовою лампою. Аби бути «за свого» серед тутешніх, чоловікам слід скидатися на актора з порнухи, а жінкам - на «бімбо». Ми наркоманимо, бо ані алкоголь, ані музика не розв'язують нам більше язика. Ми живемо у світі, де лишилася одна пригода - покохатися без гон-дона. Чому ми всі постійно женемося за красою? Бо цей світ потворний аж до нудоти. Ми хочемо бути гарними, бо хочемо бути кращими. Пластична хірургія - це остання ідеологія, яка нам залишилася. Тут усі мають однакові губи. Світ страшиться перспективи клонування людини, але воно давно вже існує, і зветься воно «plastic surgery». У всіх місцевих барах Шер виспівує «Чи віриш ти в життя після кохання?» Ми ж повинні запитати у себе, чи віримо ми в життя після людей? В існування чарівних пост-людських істот, позбавлених такої несправедливої потворності, всесвітньою столицею яких і стане Маямі? У нас у всіх буде однакове опукле невинне чоло, дуже ніжна [152] атласна шкіра, мигдалеподібні очі; усі матимуть право на довгі пальці з темним лаком на нігтях, усім роздаватимуть пухлі губи, високі вилиці, м'якенькі вушка, задерикуваті носики, гладеньке волосся, граційні та напарфумовані шиї, і, що особливо важливо, гострі лікті. Лікті всім! Уперед за демократизацію ліктів! Як скромно зізналася Поліна Порізкова в одному інтерв'ю: «Мені приємно, що люди вважають мене вродливою, але це всього лише питання математики - кількість міліметрів між моїми очима та підборіддям».
Ми з Чарлі розмовляємо по мобільних телефонах прямо в морі. Ми їздимо на пляж в гігантських джипах. Незважаючи на смерть Марроньє, ми не відмінили зйомки «Мегрелет» - забагато грошей уже було вкладено у виробництво. Одного разу Чарлі дістав зі своєї кишені невеличку коробочку із прахом Марроньє і розпорошив його над водою. Це те, чого б і хотів Марк: розчинитися у хвилях Маямі. Ще трохи пороху залишилося в його долоні, і у мене щодо цього залишку з'явилася ідея. Я попросив його витягти руку і розкрити долоню сонцю. Я нахилився і втягнув носом те, що залишилося від мого друга і вчителя Марка Марроньє. I've got Marronnier runnin' around my brain!(1)
(1) У мене Марроньє бігає навколо мозку (англ.). Перифраз пісні «Roxette».
Якщо ви знайдете в цьому місті хоч одну потворну дівчину, повідомте нас про це. Ті, хто згідно зі статистикою скрізь по світу становлять меншість (вродливі та мускулисті), тут уважаються нормою, і від цього стає страшенно [153] нудно (хоча нагадаю вам, що я затятий прихильник нудьги). Завжди можна знайти ще молодшу і вродливішу дівчину, ніж та, з якою ти щойно познайомився. Солодка мука. Але Хтивість - це один із семи смертних гріхів. Маямі - це місто-побратим Содома, Гоморри й Вавилона!
На Коконат-гроув якийсь тип вигулює шістьох чау-чау в нашийниках і збирає за ними лайно рукою в гумовій рукавичці. Дорогою він натикається на наркоторговців та ролерів. Біля готелю «Colony» купки засмаглих тіл говорять по мобільниках. Ми розуміємо, Маямі - це гігантська реклама, всередину якої ми потрапили. Тут не реклама копіює життя, а життя копіює рекламу. Рожеві «кадилаки» з неоновим підсвічуванням знизу вібрують у ритмі репу чиканос. Від цієї краси і заможності голова йде обертом. У «Ньюс-кафе» ми милуємося топ-моделя-ми, яким так і хочеться намилити їхні ідеальні личка.
Район Арт Деко - це на півдні Маямі, на самому березі моря. Його збудували у тридцяті роки спеціально для пенсіонерів. На початку сорокових до Маямі зігнали чи- ; мало військових, бо Америка побоювалася японської ата- j ки на Флориду Потім падіння режиму Батісти в 1959 році спричинило потужну хвилю еміграції з Куби. Тому Маямі і стало містом пенсіонерів (власників пенсійних фондів, і на яких до скону кряжаться працівники всього західно- го світу), військових (які їх охороняють) і кубинців (які забезпечують їх наркотиками) - чудовий коктейльчик! У сімдесятих по місту вдарила нафтова криза. Здавалося, що це був кінець Маямі, це місто вийшло з моди, has been, десять років по тому, у 1985-у, його врятувала реклама.
Того року Брюс Вебер відзняв на Оушн-драйв серію фотографій для Кельвіна Кляйна. Ці кілька рекламних сторінок [154] у журналах усього світу раптово перетворили Маямі на всесвітню столицю моди. Маямі - це місто, де царюють фотографи. Якби фашисти скористалися вбивчою рекламною силою подібного містечка,, вони б знищили вдесятеро більше людей. Крісті Тарлінгтон була знайдена тут якимось «шукачем талантів» прямо на пляжі. Потім Джанні Версаче знімав тут усі свої каталоги, доки його не вбили 15 липня 1997 року. Смагляві кубинки та геї в шортиках ковзають на роликах по тротуарах, ховаючи очі за темними окулярами «Oakley» останньої моделі. І тут немає ніякого протиріччя. Зрештою, нацисти перемогли: тут навіть нефи фарбуються на блондинів. Ми аж убиваємося, так хочемо бути схожими на життєрадісних гітлер-югендівців, накачуючи прес пігулками «Galak». Антисеміти отримали те, чого прагли: дівчата сміються із жартів Вуді Алена, але злягатися хочуть із білявим арійцем Рокко Сиффреді.
У затінку облисілої пальми ми спостерігаємо за «Volley-palooza» - дводенним турніром із пляжного волейболу між командами фотомоделей із різних агентств. Змагання судять Стівен Мейзел та Пітер Ліндберг (вони так само судять усе, що відбувається на планеті, протягом інших 363 днів року). Бездоганні фігурки в червоних і чорних бікіні гарцюють по пекучому піску. Краплі поту та морської води злітають з їхнього білявого волосся і потрапляють прямісінько на сливоподібні пупки їхніх подруг, а ті сміються від лоскоту.
Час від часу з океану налітає легкий бриз, від чого їхні тіла вкриваються гусячою шкірою; навіть здалеку нам видно, як вони витончено струшують плечиками. Наче блискітки, яріють на сонці присталі до їхніх гарячих плечиків піщинки. Ця вистава «ранить наші серця томлінням [155] одноманітним»(1). І що вбиває нас найбільше, так це їхні білосніжні зуби. Якби ж то я спромігся записати диск, який розійшовся б десятимільйонним тиражем, ми б тут зараз не сиділи. О, нарешті, команда червоних бікіні перемогла! Капітанові команди-переможниці 15 років; порівняно з нею Камерон Діас, Ума Турман, Жизель Бандхен та Хезер Грехем здаються квартетом старих шкап. Не думайте, що ми тільки і мріємо, як би сунути в цих кралечок. Здалися нам їхні вагіни! Ні, все, чого б нам хотілося,-ледь-ледь торкатися їхніх повік краєчками губів, ніжити кінчиками пальців їхнє чоло, лежати поряд із їхнім тілом, слухати їхні побрехеньки про дитинство в Аризоні чи Південній Каліфорнії; єдине, чого ми бажаємо, - це дивитися разом з ними серіали по телевізору, лускаючи горішки акажу, і лише час від часу заправляти їм за вушко прядку волосся... ви розумієте, про що я кажу, чи ні? О, ми б знали, як про них піклуватися - замовляли б суші в номер, танцювали б повільні танці під «Angie» «Rolling Stones», сміялися б зі спогадів про ліцейські роки, і наші спогади виявилися б дуже схожими (перше пивне сп'яніння, чудернацька стрижка, перше кохання, яке здавалося й останнім, джинсові куртки, вечірки, хард-рок, «Зоряні війни» і таке інше), але глянцеві красуні нині надають перевагу педерастичним писакам та власникам «Феррарі» - от чому на нашій планеті справи кепські. Ні, я не пісюнковий злодій, але ті, в кого стискає легені, не мають назви. Чи ось: я - «легеньковий злодій», так краще.