(1) Рядок із вірша Поля Верлена «Осіння пісня»: Довгі ридання скрипок осінніх ранять моє серце томлінням одноманітним.
Ми вечеряємо з кількома другосортними моделями на орендованій яхті. Після десерту Енріке Хілодупе закладається [156] на штуку баксів з однією дівулею, що вона засоромиться зняти свої трусики і підкинути їх до стелі, аби подивитися, чи прилипнуть вони. Дівчина виконує це, і ми регочемо, наче коні, хоча це не так і смішно (трусики впали в тарілку зі спагеті). Увесь світ продажний. Питання лише в тому, чи ти платиш, чи тобі. Грубо кажучи, до сорока років тобі платять, а потім ти платиш іншим, це так - Трибунал Фізичної Вроди не приймає апеляцій. Плейбої з чотириденною щетиною дивляться, чи дивиться хтось на них, а ми дивимося на них, як вони дивляться, чи на них дивляться, а вони ж дивляться на нас, як ми дивимося на них, як вони дивляться; і цей безкінечний коловорот нагадує «кімнату дзеркал» - старий ярмарковий атракціон, щось на зразок дзеркального лабіринту, де скрізь натикаєшся на власне відбиття. Я пригадую, в дитинстві ми завжди виходили звідти з ґулями, бо постійно билися головами з відбиттями наших голів.
3.
Неонові вогні Оушн-драйв обпалюють освітлених перехожих. Теплий вітерець носить флаєри на вечірки, що вже відгриміли. Напередодні дівки, наче кобили, гарцювали у «Living Room». (Якщо ти потрапив до «Living Room» - ти VIP. Якщо всередині тобі відводять столик - то ти WIP. Якщо ж директорка цього закладу вітається з тобою поцілунком - ти WVIP або Мадонна). Маямі-Біч - це гігантська кондитерська: будинки нагадують торти з морозива, а дівчата - ласощі, які так і хочеться скуштувати і розчинити на язику.
Підйом о шостій ранку, аби встигнути відзнятися за найкращого освітлення. Ми орендували на Кі-Біскейн будинок, що належить якимсь мільярдерам, завішаний копіями картин Тамари Лемпицької. Тамара (це вже наша) швидко призвичаїлась до свого нового амплуа рекламної зірки. її розчісують, накладають грим, відпоюють кавою у фургоні. Декоратори мусять перефарбувати газон (він має бути не надто зеленим, згідно зі сценарієм). Головний оператор роздає незрозумілі вказівки тямущим технікам. Ті постійно вимірюють світло і обмінюються кабалістичними цифрами: [158]
- Спробуй перейти з 12 на 4.
- Ні, нам треба змінити різкість, постав мені 8 на 14.
Ми з Чарлі їмо все, що нам пропонує офіціант: жувальну гумку, морозиво із сиром, гамбургери з лососем, жувальну гумку-з лососем-із сиром-із куркою-із сашимі. Раптово стає пів на дев'яту, і Енріке гасить посмішку.
- Нєбо білє, я не могу знімати в таке погода.
Наш клієнт неодноразово зазначав, що він хоче бачити блакитне небо та контрастні тіні.
- Але шо робіть, - втішається він, - цє світла Господнє.
На що Чарлі урочисто вирікає:
- Тоді Господь - нетямущий оператор.
Біле небо неможливо змінити при перегонці. Якщо зараз знімати як є, то треба буде підмальовувати кадр за кадром на Flame, а це коштуватиме 40 штук на добу. Отже, ми вдесяте за сьогодні снідаємо, чекаючи, доки розвіється білий серпанок Телепродюсерка рве на собі волосся і телефонує паризькому страховику, аби вибити бюджет за «Weather day». Але я не панікую: покинувши кокс, я з ранку до ночі жеру.
Тамара, Чарлі та я - ми Жуль і Жим(1) у Флориді. Аме-рикоси тут постійно дошкуляють нам запитаннями:
- Are you playing in «кохання утрьох»?
(1) Натяк на «трикутник кохання» у фільмі Трюффо «Жуль і Жим».
Цілий ранок ми п'ємо пиво «Corona» і невпинно сміємося. Усі закохуються в Тамару - ще б пак, вона загрібає 10 000 євро на добу за те, що викликає у самців подібну хімічну реакцію. Бородаті техніки носять кашкети та кабелі, звуковики з раціями тріскочуть у порожнечу, освітлювачі моляться на небо, а ми намазуємось сонцезахисним [159] кремом, аби тільки вийшло сонце. Чорні шторки укривають нас від реальності, світ для нас викривлений. Але на якого дідька нам потрібно це Маямі, якщо воно без сонця?
- Треба пильнувати, аби в кадр не потрапили пальми, не забувайте, дія відбувається у Франції. Бо ж при-йдеться дознімати тополі та буки.
- Браво, Октаве! Ти стаєш корисним. Однією цією фразою ти вже виправдав подорожні витрати на тебе.
Чарлі жартує, але вигляд у нього стурбований. Увесь ранок він ходить околясами. Може, він вирішив утопитися? І нарешті:
- Октаве, я мушу тебе про щось повідомити. У нашій агенції незабаром стануться значні зміни.
- Оце здивував! Після смерті КД це очевидно.
- Не «смерті КД», а просто «КД», тобто «каюка директора».
- І ти, сміхотуне, наважуєшся жартувати із загибелі нашого улюбленого шефа?
Тамара заходиться сміхом, але Чарлі продовжує свій натиск:
- А ти помітив, що Джефа не було з нами в Сенегалі?
- Звичайно, і щойно я це для себе відкрив, то з відчаю хтів скінчити свої дні! І як тільки ми витримали без нього аж чотири дні?!
- Годі вже жартушів. Я знаю, де був Джеф, поки всі ми ту-ту-тусувалися в Африці. Наш шановний колега змотався до Нью-Йорка і вибив собі місце Президента Фі-ліпа в головних цабе «Росса».
- Що ти верзеш?
- Наш милий Джеф розіграв прекрасну партію: він заручився підтримкою Дюлера з «Мадон» і переконав [160] наших цабе, що «Росе» втратить цього жирного клієнта із нинішнім французьким керівництвом. І знаєш, що йому відповіли вищі інстанції?
- «Go fuck yourself, Jef»?
- Якби ж то. Америкосики обожнюють таких молодих вовків-кар'єристів, які копають яму старим. Вони навіть навчають цього своїх акул у Гарварді та прославляють це у вестернах із Джоном Вейном.
- Чекай-но, чи ти зараз жартуєш? Тільки-но це вигадав?
Чарлі нервово гризе ніготь; щось він не дуже схожий на вигадника.
- Октавіо, ти так захопився написанням своєї кни-жулі, що нічого навколо себе не бачиш!
- О, уявіть собі, і це каже мені той, хто цілими днями не вилазить із Інтернету, рискаючи в пошуках чорнуш-них фоток?
- Не маєш рації, я просто документую свою епоху. До речі, нагадаєш, щоб я показав тобі фільмчик, у якому дев'яносторічна стара жере своє лайно. Але зараз не про це. Ти що, не помітив, якими пригніченими вони всі були під час семінару? Прокинься: Джеф от-от стане «генеральним» «Росса» замість Філіпа, а той буде керувати всіма європейськими філіалами, тобто бити байдики, і називатися якимсь «почесним президентом» чи ще якимось крутеликом у тому ж дусі.
- ДЖЕФ ОЧОЛИТЬ НАШУ АГЕНЦІЮ??? Але йому ще й тридцяти немає, він же недоук!
- Може, й так, але виявилось, що він не такий уже й простакуватий, якщо хочеш знати мою думку. Ласкаво просимо у XXI вік, партнере! Настає ера тридцятирічних «генеральних» хижаків. Вони такі ж падлюки, як і п'ятдесятирічні, [161] просто виглядають краще і коштують дешевше. Тому акціонери і розраховують на нього: він не міг програти, бо прикрився нашим найжирнішим клієнтом. Але сам Джеф не міг позбутися Марроньє, стежиш за моєю думкою?
- Чорт забирай, Марк наклав на себе руки, бо знав, що ця маленька тварюка збирається випхати його геть?