— Це той самий потяг, — казав він. — І у вікні позаду така саме тріщина…
У Ліві голова паморочилась від щастя.
— Швидше б Нью-Йорк! — сказала вона.
— Залишилося менше години, кохано, — відповідав Норман. — І я буду тебе цілувати. — Він поривчасто нахилився до неї, неначе не збирався чекати ані хвилини.
— Не скаженій! Ну що ти, Нормане, люди дивляться!
Він відсунувся.
— Треба було взяти таксі, - сказав він.
— З Бостону до Нью-Йорка?
— Звісно. Зате ми були б тільки вдвох.
Ліві засміялася:
— Ти жахливо забавний, коли розігруєш палкого коханця.
— А я й не розігрую. — Голос його раптом став серйозним, глухим. — Розумієш, річ не лише в тому, щоб чекати ще цілу годину. В мене таке враження, ніби я чекаю вже п'ять років.
— І в мене.
— Чому ж ми з тобою не зустрілися раніше? Скільки часу пройшло даремно.
— Бідна Жоржетта, — зітхнула Ліві.
Норман нетерпляче відмахнувся.
— Не жалій її, Ліві. Ми з нею відразу зрозуміли, що помилилися. Вона була радою мене позбавитися.
— Знаю. Тому й говорю — бідна Жоржетта. Мені її шкода: вона тебе не оцінила.
— Ну, дивися, сама мене цінуй! — сказав Норман. — Цінуй мене високо-високо, безмірно, нескінченно високо, більше того: цінуй мене хоча б уполовину так, як я ціную тебе!
— А інакше ти зі мною теж розлучишся?
— Ну, вже це — лише через мій труп! — заявив Норман.
— Як дивно, — сказала Ліві. — Я от усе думаю, що, якби тоді під Новий Рік ти не вилив би на мене коктейль? Ти б не пішов за мною, і нічого б мені не сказав, я б нічого й не знала. І все склалося б по-іншому… Зовсім-зовсім інакше…
— Нісенітниця. Було б все теж саме. Не цього разу, так іншого.
— Хто знає… - тихо сказала Ліві.
Стукіт коліс того потягу перейшов в нинішній стукіт коліс. За вікном замигтіли вогні, стало шумно, строкато — це був Нью-Йорк. У вагоні знялася метушня, пасажири розбирали свої валізи.
В цьому сум'ятті лише одна Ліві немов застигла. Нарешті Норман узяв її за плече. Вона здійняла очі.
— Все ж таки головоломка складається лише таким чином.
— Так, — відповів Норман.
Вона торкнулася його руки.
— І все одне вийшло недобре. Марно я це затіяла. Я думала, якщо ми належимо один одному, значить і всі інші — ті, якими стали б ми, якщо б життя склалося інакше, — теж належали б один одному. А насправді неважливо, що могло б бути. Досить і того, що є. Розумієш?
Норман кивнув.
— Є ще тисячі різних "а якщо", — сказала Ліві. - І я не хочу знати, що б тоді було. Ніколи більше навіть слів таких не скажу: а якщо…
— Заспокойся, рідно, — сказав Норман. — Ось твоє пальто.
І потягнувся за валізами.
Ліві раптом сказала різко:
— А де ж містер Якщо?
Норман поволі обернувся, навпроти нікого не було. Обидва уважно обдивилися салон.
— Можливо він перейшов до іншого вагону? — сказав Норман.
— Але чому? І потім, він би тоді не залишив капелюха. — Ліві нахилилася й хотіла взяти його з лавки.
— Якого капелюха? — запитав Норман.
Ліві завмерла, рука її зависла над порожнечею.
— Він був тут… я ледь-ледь до нього не доторкнулася! — Ліві випросталась. — Нормане, а якщо…
Норман притиснув палець до її губ.
— Рідно моя…
— Пробач, — сказала вона. — Дай я допоможу тобі з валізами.
Потяг упірнув до тунелю під Парк-авеню й перестук коліс обернувся на грім.