— Але ж вони знають, — тихо сказав месьє Масе, — що відбулося?
— Це сталося п’ятдесят років тому.
— Ну то й що! — продовжував пошепки секретар. — Стільки зусиль й стільки незграбності. Подумати лише, що вони навернули до своєї віри Негуса, майже підкорили країну, і, нарешті, їх виганяють, і перегороджують вхід до Абіссінії всім католикам. Тільки не кажіть, Ваша Ясновельможносте, що цей священик настільки безглуздий, що хоче туди повернутися.
— Ні, Масе, заспокойтеся, він не збирається їхати туди сам. Він має намір ще дивніший, ніж ви взагалі можете собі уявити.
У консула ледь-ледь тремтіла губа. Він боявся, що знов знепритомніє, і тому обережно обперся рукою на дубовий стіл.
— Цього разу він хоче відправити туди мене.
— Вас, Ваша Ясновельможносте! — вигукнув месьє Масе, вскочивши на ноги, — але ж це неможливо!
Якусь мить вони стояли один проти одного, нерухомі й бліді. У мовчанні вже відчувалася якась незручність. Так, це справді було неможливо. Але чому? Єдину, істинну причину вони замовчували. Бо хто ж зізнається в тому, що боїться? Як же тоді виправдати таку очевидну відмову? Месьє Масе зрозумів, що це перша відповідальна місія, яку довіряє йому консул. Він побачив у цьому несподівану нагоду повернути собі ласку, котрої він був позбавлений через необачну поведінку з мадемуазель де Майє.
— Ваше здоров’я… — сказав секретар, роблячи рукою такий жест, ніби він намагався зловити у повітрі щасливу ідею, як ловлять метелика.
— Так, так… — жваво підхопив консул, — моє здоров’я цього не витримає. Цей клімат. Треба йти через пустелю…
Він знов спохмурнів.
— Вони мені не повірять. Якщо дивитися з Версалю, Каїр нічим не відрізняється від пісків Судану…
— Так, але ж… — промовив роздумливо Масе.
— Турки! — сказав консул. — Турки ні за що не дадуть мені дозволу. Християнське прозелітство тут під забороною, і вони наголошують на тому, щоб Абіссінія була оточена мусульманськими країнами. Нічого вони не бояться більше, ніж союзу католиків за їхніми спинами!
— Так, — відповів месьє Масе, — ця амбасада, якщо вона буде, має бути таємною. Хтось непомітний?
— До того ж, — додав месьє де Майє без жодного побоювання постати непослідовним, — це буде дешевше. У цих турків усе продається, але доведеться чимало сплатити за дозвіл на проїзд для консула, чий титул для них дорівнює титулу бея.
— Дедалі подарунки будуть ще дорожчими.
Обох чоловіків охопило велике хвилювання. Месьє де Майє потягнув свого помічника в той кут кімнати, де стояв секретер для паперів. Від спеки в ньому повідклеювалися рейки, і він уперто не бажав зачинятися. Месьє Масе взяв перо, аркуш паперу, і, під диктовку консула, записав невелику ноту, де по порядку перелічувалися всі аргументи проти особистої участі дипломата в амбасаді до Абіссінії. Вони захоплено перечитали її. Месьє де Майє налив дві чарки хересу (як називали в їхній родині вино бордо, коли воно ставало схожим на мадеру), і вони цокнулися.
— А все ж-таки, — сказав консул, поставивши свою чарку з таким похмурим обличчям, ніби ця рідина змусила його здригнутися від гіркоти, — ослухатися Короля!
— Ви не ослухуєтеся, Ваша Ясновельможносте! Він хоче відрядити амбасаду, а ви лише пояснюєте, що не можете її очолити.
— Тоді ми повинні знайти когось іншого.
Месьє Масе раптом злякався, що консул подумав про нього. Він не мав ніякого бажання вирушати на смерть, коли цілком міг сподіватися на мирну та блискучу кар'єру.
— Треба когось такого, — з поспіхом промовив він, — хто має гарні шанси на успіх. Мені здається, що Король бажає не лише відрядження амбасади. Він ще бажає, щоб вона повернулася. Будь який дипломат буде надто помітним: він не перетне навіть кордону Єгипту.
— Цілком справедливо! — погодився консул, — і ми написали про це міністрові в нашій депеші.
Вони трохи порозмірковували мовчки. У церкві пробили другу годину пополудні. Спека, яка панувала в місті, спромоглася пробитися крізь завісу зелені, яка оточувала будинок. У месьє Масе під пахвами, на бавовняному жакеті, проступили плями поту. Консул відчув миттєву відразу. «Чесне слово, він міг би хоч зрідка перевдягатися!», — подумав він собі.
І знов поринув у власні думки. Але, як видно, саме вони підштовхнули його уяву, бо він вигукнув:
— Нам потрібна корисна людина!
Він зупинився, здивований власною думкою. Від такого очевидного відкриття месьє Масе охопило не менше здивування.
— Так, — продовжив секретар, — Ваша Ясновельможносте має рацію. Людина, яка принесе Негусові те, що йому потрібно.