Він відійшов від неї, потім різко повернувся та знов наблизився.
— Я не думав сповіщати вас так рано, але хай вже буде так, — додав він. — Отже, я потурбувався, щоб незабаром — так, геть незабаром, — ви припинили нудьгувати.
— Як це?
— Ви вийдете заміж.
Закохані легко втрачають голову. На мить їй здалося — батько збирається сповістити її, що Жан-Батіст…
— Новина хвилює вас, я розумію, — сказав консул. — Однак погодьтеся, вже час.
Алікс чемно присіла в реверансі, показуючи покору батьківській волі.
— Чи можу я дізнатися, кому ви мене віддаєте? — сумирно спитала вона.
— Декому, кого ви незабаром побачите. Я не кажу, що він приїздить з Франції з єдиною цією метою, але це майже так. Людина ця дуже шляхетна, і мені поручився в його чеснотах наш родич Поншартрен, чого вже немало.
Алікс знов зробила реверанс, і більше нічого не питала, що водночас і заспокоїло, і здивувало консула. Відмови він не боявся, оскільки був певний у своєму авторитеті. Але міг очікувати ниття, питань, цілої купи переживань, і все це, хоч і не створило б жодної перешкоди, було б докучливим ускладненням. «Серце дівчини завжди вважають більш складним, ніж воно є, — подумав він. — Але, якщо їх правильно виховувати, усе дуже просто». Месьє де Майє на мить розчулився, дивлячись на Алікс — цей досконалий витвір порядку та родини.
— Батьку, — сказала вона, — я буду чекати зустрічі з тим, про кого ви мене сповістили, і я не маю жодних сумнівів, що визнаю усі ті якості, які ви мені щойно так переконливо відрекомендували.
Месьє де Майє ніжно усміхнувся.
— У всякому разі, — продовжувала дівчина, — я припускаю, що весілля призначено не на завтра, і, до тих пір, я хотіла б, щоб ви зробили мені ласку.
— Кажіть, — запросив консул.
— Отже, клімат Каїру мене душить, я тут чахну. Дивіться, яка я бліда. Здається, навіть для того, щоб привабити нареченого…
— Про що ви кажете? Я знаходжу вас квітучою.
— Це тому, що я наклала рум’яна. До того ж, не кожного дня вам сповіщають про ваше весілля. Ось чому, мабуть, я зараз почервоніла. Але повірте, батьку, я ледь дихаю.
— Ми будемо жити в Каїрі ще багато років, треба якось пристосовуватися, — сказав месьє де Майє тоном, який не терпів заперечень. — Якщо вийдете заміж за чоловіка, якого вам сватають, може, поїдете з ним десь інде. Але я вас попереджаю: він є дипломатом у східних країнах, і цілком можливо, що коли-небудь ви житимете ще в гірших умовах. Уявіть собі, що ви зачинені в місії десь у Дамаску чи в Багдаді? Ви ще не знаєте цих міст! Тут хоч вітер з Нілу…
— Саме так, батьку. Цього я і бажаю. Я не відчуваю потреби в каїрському суспільстві. Мені треба лише трохи природи, свіжого повітря. Ви ж маєте сільський маєток у льє від Гізи. Дозвольте мені провести там кілька днів з матір’ю та кількома слугами.
— Той будинок не для здоров’я, — жваво відповів консул. — На річці водяться заразні комарі, і ви підхопите лихоманку.
— Улітку. Але взимку там гарно. Ваш попередник, здається, їздив туди щороку на два місяці.
«Як би там не було, — подумав консул, — головне — то є беззаперечна згода на одруження. Дійсно, її треба якось винагородити. Не будемо підбурювати на бунт там, де поки що маємо справу з повною покорою».
— Я не хочу, щоб ваша матір їхала з Каїру. Вона не може надовго відлучатися з консульства.
То була дивна, але справжня самоповага. Вимовляючи «консульство», месьє де Майє говорив, очевидно, про себе.
— Тоді я поїду лише зі слугами, — сказала Алікс.
— З ким? З цією пралею, яка від вас майже не відходить, і про яку я не маю жодних добрих відгуків.
«Месьє Масе і тут вже підпустив жовчі», — подумала Алікс.
— Чим ви можете їй дорікнути? — спитала вона, знов пустивши в хід чари своїх очей, які тримала з напівприкритими повіками й не зводила з консула.
— У всякому разі, — мовив він, відводячи погляд, — двоє жінок не можуть залишатися там самі. Вам потрібні двоє охоронців, яких ми візьмемо звідси, і я попрошу в аги поставити кілька яничарів на межі парку.
— Тобто ви погоджуєтесь!
— Заради вашого рум’янцю, — відповів він сердито. — та за умови, що ви повернетеся, щойно я вам накажу, бо той, про кого я вас сповістив, не забариться з’явитися.
Алікс погодилася на все, і вийшла з кімнати, щаслива, що вдало відбилася.
Месьє де Майє віддав обіцяні накази та, задоволений бесідою, провів решту ранку за написанням власноруч трьох листів своїм знайомим, серед яких був канцлер Поншартрен, котрого треба було попередити про Понсе. Він описав цю людину такою, як вона була: п’яниця, брехун, чиїм казкам геть не можна вірити, наскрізь пройнятий амбіціями та бунтарством. Консул висловлював великі сумніви щодо правдивості його розповіді про Абіссінію, і навіть натякав, що цей казкар, без жодних сумнівів, не перетинав кордонів Сенаару. Аргументи, що їх розвивав месьє де Майє на доведення останнього пункту, виявилися доволі непереконливими, але, волею Провидіння, впродовж останніх днів він отримав ще й інші.