Будівля стояла на пагорбі, який височів над берегом річки та рятував її від щосезонних паводків. З трьох боків її оточували наносні землі, які, хоч і належали до родючих, консулом ніяк не використовувалися. Там росла густа трава, утворюючі навколо будинку щось на зразок зеленого газону. Четвертий бік, що збігав схилом до річки, було засаджено великими деревами, які вкривали землю своєю тінню, і заважали рости там будь-чому іншому. Тому під цим покровом до самого берегового очерету розстилався килим жовтого сухого листя. Через заборону, про яку ніщо не свідчило, але яку всі човнярі напевно передавали один одному з вуст у вуста, білі вітрила фелюг, рухаючись повз маєток, ніколи не наближувалися до берега. Метрів за двадцять понад водою здіймався дерев’яний місток, до якого була прив’язана стара барка.
Алікс обійшла навколо будинку, на дерев’яній терасі салону глибоко вдихнула кислуватий річковий повів. Але цій насолоді вона віддавалася недовго.
— Не будемо зволікати, — сказала вона Франсуазі, — почнемо негайно виконувати наш план.
Розділ 3
Листопад видався холодний. Жан-Батіст грів собі руки під гривою коня, і приїздив на зупинки, тремтячи від холоду. Він добився від своїх супутників дозволу їхати попереду та зустрічатися з ними біля застав кожного великого міста. Нарешті він мав ілюзію, що подорожує сам та за своєю волею; він заходив до сіл, говорив з мешканцями, слухав старих на майданах. У Ліоні купив собі візницький плащ і капелюх з червоною пір’їною. Тоді ж дізнався про смерть короля Іспанії.
Після трьох днів подорожі вершник і карета зустрілися у Фонтенбло. Пізно вночі вони прибули до будинку єзуїтів. Пориви вітру без кінця хитали мідні ліхтарі. Почало дощити. Чорні дерева, що стояли вкрай дороги, сильно нахилялися під буревієм. Жан-Батіст сміявся, відкритим ротом ловив холодний дощ, якого йому так не вистачало в ці роки під тропіком, хоч він цього й не помічав. Наступного дня вони вже дісталися до Парижа, обминули біля італійської застави селянський віз, і, проміж чорних силуетів, що перебігали вулицю, поки знов не почався дощ, поїхали в напрямку Б’єври. Їх поселили в одній з будівель колежу Людовіка Великого. Флео, який мав родичів у селі Отей, першого ж дня лишив їх.
— Повіз свій звіт міністру Поншартрену, — сказав отець Плантен з недоброю міною, коли поїхала карета з дипломатом.
Головною новиною дня було прийняття Людовіком XIV заповіту короля Іспанії, який не мав дітей і залишав свою корону герцогу Анжуйському. Завдяки сходженню на мадридський престол свого внука король Франції об’єднував два королівства. Він робився наймогутнішею людиною в Європі, себто у світі. Нової війни було не оминути. Єзуїти коментували ці важливі новини з задоволенням. Отець Плантен вважав, що великий християнський Король тепер ніяк не міг облишити своєї ролі захисника релігійних місій, і особливо на сході, а значить — в Абіссінії. Нині для цього отця не існувало такої події, яку б він не звів до того, що стало відтепер великою справою його життя — повернення до лона церкви країни, якої він не знав, і яка ні про що його не просила.
Жан-Батіст ніколи не бував у Парижі. Першого ж вечора він пішов до Сени й пустив коня пити воду з берега, між човнів та пралень. Наступного дня пішов містом пішки. Спочатку зупинявся на великих відкритих ділянках, де розгорталися нові будівельні роботи. Потім пройшов мимо будинку Інвалідів, піднявся берегом до Нового Моста та обійшов північні бульвари аж до самої Бастилії. Помітив, що відтоді, як він лишив Францію, моди на одяг відчутно змінилися — каїрські французи в цьому відношенні дуже відстали. Порівняно з тим, що носили в столиці, його найкращі шати мали жалюгідний вигляд. Наступного дня він купив на вулиці Сен-Жак зелену оксамитову куртку зі срібним позументом, шовковий жилет, чорні штани та панчохи. Вдягнувшись таким чином, Жан-Батіст нарешті наважився увійти до самого міста, тобто пройти вузькими вулицями центру, де неважко заслужити на свою адресу зухвалий коментар перехожого чи крамаря. Він виглядав непогано — очі блищали, на боці хиталася шпага. Ніхто не вимовив жодного слова.
Жан-Батіст був рішуче налаштований жити в місті на власний кошт. Єзуїти його привезли, вони ж потурбуються про королівську аудієнцією — цього цілком достатньо. Більше він ні в чому не хотів від них залежати. Але ж і багатим він не був, а ціни в столиці кусалися. «Справедливіше буде, — міркував Жан-Батіст, — пустити мою торбину золотого піску на забезпечення цієї незалежності, ніж на дарунок Королю. Його величність навіть може обуритися такою скромною сумою».