Він пішов до міняли та перетворив на гроші це золото, яке хоч і приїхало здалека, але коштувало зовсім небагато. Банкір навіть подивився на нього з підозрою, і не одразу віддав гаманець з екю, який здався досить легким. «Це краще, ніж нічого, — сказав він собі, — і цього досить, щоб знайти добре помешкання».
Потім Жан-Батіст вирушив на пошук житла. Спочатку походив по Іль де ля Сіте, потім пройшовся біля Отель де Біль та, нарешті, неподалік від церкви Святого Євстахія знайшов те, що було потрібно. То виявилася корчма, яка притягнула його зір своєю вивіскою, котру він знайшов дуже підхожою до свого становища. То був вирізаний з фарбованої жесті величезний африканець у пов’язці на стегнах та зі списом у руці. Заклад звався «Чорний красень». Жан-Батіст увійшов. Корчмар, висока на зріст людина з сильно впалими щоками та сірим обличчям, здавалося, якимось чудом ставиться до клієнтів краще, ніж до самого себе: з великої зали до вулиці доносилися сміх та веселі голоси.
— Я купив цю корчму в одного фарб’яра, — пояснив він зі щирою усмішкою. — Це він обрав цю дивну вивіску. Я залишив її.
Жан-Батіст спитав, чи нема вільної кімнати, та яка її ціна. Знайшлася лише якась комора, та ще й страшенно дорога, але там був свій камін, і шинкар запевнив, що дров надаватиме стільки, скільки Жану-Батісту заманеться спалити. Молодий чоловік, який мерзнув з ранку до вечора та знаходив у цьому відчутті дедалі менш ностальгійного шарму, погодився, і сплатив за чотири дні вперед. Він повернувся до єзуїтів за своїми скринею для одягу й валізкою з ліками, сповістив їх про свій переїзд та попросив дише потурбуватися про свого коня. Отець Плантен марно спробував його затримати. Понсе пообіцяв щоранку приходити до колежу за новинами та бути в їх розпорядженні для королівської аудієнції, коли її призначать. Він повернувся до «Чорного красеня», з апетитом там повечеряв і досхочу напився бургундського вина, яке його трохи зігріло. Корчмар, який виявився цікавою людиною, прийшов з ним побалакати. Він розповів, що приїхав з Каїру, і вміє лікувати травами.
— То ви лікар! — сказав шинкар, з шаною вклоняючись Понсе.
— Більш-менш, — відповів той, бо завжди сторонився лікарів за званням.
— О! Більше, месьє, дійсно, що більше. Знаю я тих дурисвітів з Факультету: спочатку пограбують, а потім ще й зі світу зживуть. Я маю більше віри до рослинних рецептів, особливо, якщо вони східні.
Жан-Батіст не став нічого додавати й заважати цьому чоловікові говорити самому. Підіймаючись до своєї кімнати, він чув, як той переходив від столу до столу та розносив новину про його професію, і лікар ловив на собі погляди, повні поваги.
— Сподіваюся, незабаром з’являться клієнти, — подумав він. — Бо з такою швидкістю, як витрачають гроші в цьому місті, мій золотий пісок швидко зникне. А хто знає, скільки ми тут пробудемо?
Однак, єзуїти теж не сиділи сиднем. Події в Іспанії схвилювали двір і сильно зайняли короля. Але отці вміли чекати та, упродовж цього часу, надали ваги ефіопській справі в межах свого ордену. В його рядах було багато духівників вельможних осіб, починаючи з духівника самого короля. Скориставшись цією нагодою, вони у ста впливових домах розповсюдили чутки про цю казкову місію та сповістили про присутність у столиці учасника події. Відбулося кілька вечерь зі святошами, в яких він завжди відмовлявся брати участь під тим приводом, що першим його розповідь має почути Король. За це йому м’яко докорив отець Плантен. Насправді ж, священикові самому було дуже приємно відвідувати ці престижні доми й говорити там з багатими та знатними чоловіками, з вродливими жінками — словом, з усім цим бомондом, серед якого не проти були б потертися його коноводи-предки. Якщо є така справа, на якій звичайно добре знаються священики, то це вміння пожинати плоди з таємниць. З того незначного, що отець Плантен знав про подорож Понсе та нещасного отця де Бревдана, ним була розвинута повчальна розповідь, яка вражала навіть своїми недомовками, до того ж, підкоряла фіналом, бо йшлося там, ні більш, ні менш, як про повернення цілого благородного народу до істинної віри. Невидимий Понсе набував в уяві аристократії міфічного розмаху.
Тим часом Жан-Батіст грав у карти з відвідувачами «Чорного красеня», підсунувши ноги до каміну зали, в сонячні години гуляв у садах Тюільрі, та, повертаючись додому, поливав зерна гібіскуса, які посадив у жардиньєрці. Наступного ж дня після своєї появи він познайомився з першим хворим, сином служниці, якого привів до його кімнати сам господар, месьє Рауль. Підліток мав сильну ангіну. Жан-Батіст дав йому ліки, не взявши ніякої платні. Хворий вилікувався за два дні, то була справа самої природи, але лікар мав вправність видати її за свою заслугу. Його добра слава швидко зростала, і він почав отримувати від неї прибутки.