Ось так, упродовж першого ж тижня в Парижі, Жан-Батіст склав собі два вельми несхожих реноме: посла — у принців, які його не бачили, та цілителя — в бідному кварталі, де він мешкав. Насправді ж він здобув собі ще й третє, про яке не знав, і яке не дуже його прикрашало. Через відстрочку королівської аудієнції листування месьє де Майє з капуцинами нагнало подорожніх, і почало свою таємну підривну справу. Граф де Поншартрен був тепер проти них міцно упереджений, а весь нижчий клір, тісніше пов’язаний з Римом, ніж з єзуїтами, шепотів, що амбасада була вигадкою, а Понсе — брехуном.
Отець Плантен розсудив, що цю кампанію треба негайно нейтралізувати, якою б вона поки що не була невинною. Виходило необережним чекати аудієнції, яка могла ще відкластися, бо Його величність готував свого внука до від’їзду до Іспанії, і мав у стислий час дати йому кілька настанов щодо керівництва державою. Отже, єзуїт викликав Понсе до колежу Людовіка Великого. Той з’явився ранком, між двома візитами до хворих, з червоними від морозу щоками.
— Любий друже, — сказав отець Плантен єлейно, — деякі заздрісні уми — ми їх добре знаємо, і наш орден звик до їхньої сповненої ненависті критики — докладають зусиль для того, щоб піддати сумнівам істинність вашої подорожі до Абіссінії. Ми маємо протиставити їм формальне та швидке спростування. Чи не могли би ви, оскільки ми вже прибули на місце, передати мені листа, що його доручив вам Негус? Я одразу ж накажу його перекласти, завірити, і ми опублікуємо його в газетах, які, цього разу, послужать істині та нашій справі.
Жана-Батіста до такої міри розважило паризьке повітря, що, крокуючи до вулиці Сен-Жак, уважно роздивляючись на швидкі кабріолети, групи сірих мушкетерів, візки, в яких їхали молоді пані, він цілком забув про свої справи з єзуїтами, та, зокрема, про свою вигадку про цей нібито існуючий лист. Насправді то був просто шматок паперу, на якому він сам щось написав нашвидкуруч, а замість печатки зробив відбиток на воску старою кочергою.
— Лист Негуса? — повторив він з відсутнім поглядом.
Потім, пригадуючи:
— А! Згадав. Пробачте мені, я страшенно змерз. Отче мій, це неможливо.
— Чому ж?
— Я його загубив.
Отець Плантен не був би так приголомшений, навіть якби до кімнати влетіла блискавка, й розколола в ній стелю.
— Ви кажете мені це… так природно! Загубили. Але ви усвідомлюєте, що накоїли?
Потім, узявши себе в руки, людина в чорному додала голосно:
— То знайдіть його! Це неможливо. Переверніть усе. Якщо треба, поверніться до Марселю, дивлячись весь час на землю.
— Ні, — сказав Понсе, який хотів зараз же покінчити з цією казкою, — запевняю вас, це ні до чого. Я загубив його на судні.
— То відрядимо кур’єра до Марселю. Галера поки що має знаходитися там, або крейсер може її перехопити.
Жан-Батіст хитнув головою.
— Марно, кажу вам.
Він узяв стілець, сів на нього боком, з природним виглядом відвідувача кафе спершись ліктем на спинку. І почав свою розповідь:
— Ми огинали Сардинію. Я добре пам’ятаю, що ви, мій отче, як завжди, були на носі. Ви молилися, гадаю, ні — ви читали требник, ось. На поверхні моря виник білий слід від плавців великих рибин у три фути довжиною. Складалося враження, що вони пливли за нами. Я пішов на кухню та приніс хлібних шкоринок, які став їм кидати, щоб подивитися, чи вони не повернуть.
— Далі? — сказав єзуїт, починаючи поступово втрачати надію.
— А далі — так, вони повернули! Вони попливли за хлібом, та…
— До біса ваших риб! — гукнув отець Плантен. — Лист?
— Він випав з моєї кишені.
— На палубу?
— Ні, у воду.
Церковник сперся рукою на дубовий стіл, щоб не впасти.
— Вірите, — продовжував Понсе з пожвавленням, — я бачив, як оті три страховиська накинулися на папір і розідрали його.
Єзуїт схопився за серце. Він ледве дихав.
— Що з вами? — схвилювався Жан-Батіст. — Вам погано?
Він усадив його на свій стілець, покликав людей, попросив, щоб принесли склянку рому.