Дівчина розважалася видовищем цих навчених життєвим досвідом чоловіка й жінки, які, зазвичай схильні до веселощів, сиділи зараз ледь живі через муки кохання. Це дало їй над чим замислитися.
Однак, ці вечори почали набувати важкого настрою. Алікс хотілося, щоб дещо відбулося. Вона не наважувалася говорити про це Франсуазі. Одного вечора, повертаючись з прогулянки, на якій вона веселилася, скачучи галопом, дівчина нарешті помітила якусь зміну. Після вкрай мовчазної вечері метр Жюремі проголосив своїм суворим голосом, який робив темряву ще густішою:
— Мадемуазель, прошу мене вибачити. Але я доручив наші рослини піклуванню сусіда. Здається, ви знаєте краще, за будь-кого, які вони нам дорогі. Я хотів би попросити вас дозволити мені повернутися завтра вранці до Каїру.
— Але наші уроки… — сказала Алікс, одразу ж докоривши собі за егоїзм.
— Надто квапитися не варто. Ви засвоїли початки. Відтепер для вас найважливішою є практика. Я залишу вам шпаги та нагрудники. Ви зможете тренуватися з Франсуазою. Щиро кажучи, я вам уже не потрібен.
Франсуаза дивилася на метра Жюремі розгубленим поглядом, губи в неї тремтіли. Вона підвелася, змусила себе спокійно віднести на кухню тацю з кавою, та зникла з очей. Учитель фехтування в свою чергу встав з-поза столу, шанобливо попрощався з Алікс і пішов, з ліхтарем у руці, у протилежному напрямку. Вона почула, як під його кроками заскрипіли сходи.
Метр Жюремі поїхав наступного дня на світанку. Жінки провели його до причалу. Човен хутко поплив по воді. Сонце з розмитими пустельним туманом обрисами здіймалося прямокутником з-поза пальм протилежного берега. Навантажена лісом безвітрильна фелюга тихо несла понад водою свою тонку щоглу, тримаючи напереваги грот, немов канатоходець жердину. Дві великі чаплі стояли, нерухомі, дзьобами до сонця, і здалека здавалося, що вони хапаються за диск та повільно тягнуть його з вод. Франсуаза плакала.
— Що трапилося? — спитала Алікс, беручи її під лікоть.
Франсуаза витерла очі, схлипнула та, дивлячись на Алікс, знизала плечима.
— Вибачте. Мені треба заспокоїтися. Ось так. Мені вже краще. Хіба ми дурні? У наші роки!
— Ви говорили з ним? — спитала Алікс, сідаючи на мол та саджаючи поруч подругу.
— Авжеж! Я хотіла вам сказати, але ви вже самі здогадалися. Ви ж знаєте, що він увесь день сидів тут на причалі, роблячи вигляд, що рибалить, аби тільки не зустрічатися зі мною. Учора по обіді я пішла по Мішеля; він завжди має при собі баклагу зі спиртним вашого батька, спасається від свого ревматизму. Я випила пару ковтків та прийшла сюди. Жюремі нічого не робив, але, коли почув мене, зробив вигляд, що насаджує на гачок наживку. Я сіла поруч з ним. Він щось пробурчав. І знаєте, я злякалася. Хоч я не вмію плавати, а легше б мені було стрибнути у воду, ніж з ним заговорити. Але він почав сам. Тим голосом, ви його знаєте. Ви вже розумієте, як мені було… Тільки-но хотіла рот розтулити, і почула отой грім у вухах.
— Що він вам сказав?
Сонце стояло вже високо. Воно робило берег світлішим, а річку темнішою; чаплі полетіли геть.
— «Франсуазо, — сказав він спочатку, і, почувши своє ім’я, я розчулилася так, що не можна описати. — Франсуазо, я знаю, про що ви збираєтеся говорити. Це марно. Розумієте, моя родина багато перенесла через те, що від нас вимагали зректися нашої віри. Справа була не в релігії. Річ у тім, що ми не можемо відмовитися від даного слова. А тепер ви маєте дізнатися, що я теж дав слово». Він помовчав хвилину, відклав вудочку та накрив мою долоню своєю. Потім продовжив: «Якщо б життя звільнило мене від присяги, що, можливо, коли-небудь і відбудеться, я буду вільний. Тоді я дам слово вам, якщо ви цього захочете. І це буде на решту мого життя».
Алікс прийняла Франсуазу, яка довго ще не могла заспокоїтися, до своїх обіймів, потім вони повернулися в дім.
«Тепер вона має надію, — подумала Алікс. — Але ж які ті закохані сумні!»
У тиші вона почала пригадувати короткі хвилини, які провела з Жаном-Батістом, і їй здалося, що вона сама має виглядати сумно та нудно.
«Чи згадуватиме він мене у Версалі, серед усіх тих вродливих жінок?» — подумала вона. Ця думка, яка іншим разом її вбила би, зараз лише надала більшої швидкості її галопу.
Радник Помо дю Сангре був саме такий, яким описав його корчмар: дуже веселий від природи, він любив збирати людей, і ця щаслива вдача поверталася до нього, щойно відступав біль. Завдяки Жану-Батісту, відтепер він мав зброю для боротьби з цим болем. Його вдячність лише за кілька годин полегшення була би вже величезною. Оскільки ж лікування принесло тривалий спокій на кілька днів, вона зробилася безмежною. Радник подарував аптекарю гаманець з трьомастами золотих екю та запевнив його, що покриє йому всі витрати під час перебування в Парижі, котре, як він щиро сподівається, буде дуже тривалим.