О восьмій ранку прийшов служник, відсунув завісу, запалив свічку та сповістив його, що отці чекають за сніданком. Їжа, як напередодні, залишала бажати кращого. Понсе, який не звик у такий час пити курячий бульйон, без жодного задоволення дізнався про те, що в цьому домі не тримають ні чаю, ні кави, ні шоколаду. Він попросив склянку мальвазії та осушив її залпом.
Отець Плантен загробним голосом проголосив, що отець Флерйо недобре почувається, не встає з ліжка й супроводжувати їх не зможе. Безперечно, це є наслідком вчорашньої надто ситної вечері…
О десятій під готель за ними під’їхала карета, надіслана отцем де Лашезом. День був ще похмуріший, ніж попередні. Велика свинцева хмара з жовтими відсвітами на боках провіщувала сніг і скрадала світло. Швейцарські гвардійці біля грат палацу були одягнені в потрійні накидки. Відвідувачі не зустріли у дворі жодної людини. З усіх коминів палацу йшов дим.
Жана-Батіста ці кліматичні умови лише підбадьорювали. За кращої погоди блиск позолоти та шат, гармонія саду, витонченість будівель неодмінно одержали би над ним свій претензійний тріумф. Було ж, натомість, щось принизливе в курному барлогу цього короля, який, вважаючи себе таким великим, мав, проте, і пристосовуватися до змін пір року, і захищати себе та своїх домочадців від брутальних примх холоду та дощу. Укритий інеєм Версаль був уже не імперією моці й розкоші, а всього лишень притулком з каменю та шиферу, де тремтіло, згрудившись навколо вогнища, маленьке плем’я, яке чекає, коли прийде край розгулу зими.
Вони ступили на великі мармурові сходи, якими бігали лакеї в легких лівреях, з синіми від холоду руками. У величезному прольоті панувала крижана волога, яка віддавала воском та склепом. З другого поверху лунали приглушені голоси. Відвідувачі йшли лікоть до ліктя, в одну лінію, і ніхто з них не наважився торкнутися поруччя з позолоченими розетками. На верхньому майданчику їх оточив з усіх боків пожвавлений шепіт лакеїв. Цей шепіт не мав причиною їхню появу, якої взагалі, здавалося, ніхто не помічав. Подолавши останній проліт, вони машинально озирнулися навколо себе, шукаючи продовження сходів: було дивно, що вони вже прийшли, бо до стелі залишалося ще чимало місця. Ось тут-то до них приєднався, вийшовши з-поза заслони, якої вони й не помітили, отець де Лашез. Ця людина в строгій сутані, в оксамитовій скуфійці на голові без кінця посміхалася, і така усталена заспокійлива маска швидко почала всіх непокоїти. З його ходи, його манери цідити слова було видно, що він добре знається на найдрібніших складниках величі. Його тендітний силует у цьому велетенському декорі начебто щомиті свідчив про його невикорінну витонченість. Він занепокоєно дивився краєм ока на Понсе. Коли отець Плантен попередив, що треба буде принести ящик, який доти лежав у кареті, отець де Лашез покликав двох лакеїв. Він подав їм знак рукою зі владною твердістю, котрої було досить, щоб побачити, які крижані глиби заховані під тихою поверхнею його характеру. Потім отець де Лашез відвів отця Плантена в бік та, відвернувшись обличчям до фрагменту величезної позолоченої ліпнини на стіні, сказав йому тихо кілька слів.
Вони зайшли за сповідником у першу залу, яка слугувала приміщенням для стражі. Отець де Лашез попередив вартового, який ходив з мушкетом на плечі, що за ними двоє людей мають занести ящик, і дійсно, ящик з’явився тієї ж миті.
Вони потрапили до першого передпокою, просторої кімнати, де Король зазвичай вечеряв. Щоб було видно, куди йти, на мурах горіли бронзові бра. Вікно відбивалося в дзеркалах квадратом помаранчевого неба, яке робилося дедалі темнішим. Біля дверей відвідувачів чекав Нійер, перший королівський камергер, невисокий чоловік у короткій перуці. За ним вони увійшли до іншої зали, яка була неосвітлена і сповнена сірої мли.
На другому її краї з напіввідкритих двостулкових дверей виривався промінь яскравого світла — в сусідній кімнаті сяяла люстра в тридцять свічок. Камергер вишикував відвідувачів, потім, широко відчинивши двері, доповів про них Королю.
Розділ 7
Королівський салон був нічим не примітною кімнатою, від чого, напевно, й походило бажання Людовіка XIV якось цю кімнату переробити. Надто маленька, щоб бути офіційною залою — особливо в порівнянні з галереєю Дзеркал, в яку вона виходила трьома дверима — ця кімната була, проте, трохи великуватою для звичайного персонального кабінету. З точки зору величини вона була скромною, а з точки зору скромності — здавалася претензійною. Наслідком був разючий брак величчі. Якщо Король знаходився від візитерів на невеликій відстані, він не виявлявся ні звеличеним перспективою, ні пригнічуючим, як належало би виглядати видатній особі в тісному приміщенні, котре вона мала би заповнювати своєю присутністю. Він просто був там, не більше вражаючий, ніж буржуа серед купки дрібного люду. А відрізняв його лише трикутний капелюх, прикрашений білими пір’їнами, у той час як інші були лише в перуках.