Поншартрен схилився до самодержця, сказав йому щось на вухо, і цей непомітний рух, знявши оціпеніння з присутніх, розвіяв чари.
— Отже, — перервав Король, — що ви маєте в цьому ящику?
Від царедворців почувся іронічний шепіт, а на обличчях з’явилися злі усмішки.
— Мені шкода, сіре.
Шепіт перейшов, немов та рідина, яку ллють на полум’я, у лускання кількох бульок глухого сміху.
— Так, — продовжував Жан-Батіст, підіймаючи на Людовіка XIV свої широко розкриті щирі очі, — багато чого зіпсувалося під час подорожі. Коні не витримали клімату. Абіссінців захопили турки. У нас украли золото, амбру та ладан.
Він зробив крок у бік ящика.
— Ви могли би не повірити мені, сіре. Але це підтвердить вам справжність моєї розповіді та дасть уявлення про велику шану, з якою бажав привітати вас самодержець Абіссінії.
Служники мали при собі невеличкі ломики. Жан-Батіст жестом віддав їм наказ відкрити ящик. Король подав знак швейцарцям зсунути на кілька кроків крісло та, за допомогою важеля, повернув його боком, щоб зліва бачити на власні очі те, що зараз відкриється зорові. Праця служників була оточена напруженим мовчанням. У салоні не було чутно нічого, крім потріскування величезного вогнища, яке горіло в каміні, та, час од часу, скрипіння цвяхів, що їх виривали з дерева ящика. Нарешті кришка піддалася. Жан-Батіст відсунув служників, поставив кришку осторонь. Було видно лише вологу льняну тканину брунатного кольору, яка вкривала щось округле. Жан-Батіст зняв її. Далі все відбувалося дуже швидко.
На мить він завмер, а потім схопив обома руками предмет, який займав собою весь ящик. Випрямився: те, що він тримав, під дією сили тяжіння розгорнулося. Воно було зеленувате, лущилося, огидно смерділо. Слонове вухо, якого не можна було впізнати, було суспіль вкрите цвіллю. Розгортаючись, воно випускало в повітря тонкий, синюватий, немов погане борошно, пил, який поступово зібрався у важку смердючу хмарину. Найбридкішого вигляду комахи, стурбовані цим раптовим втручанням, у весь сприт своїх лапок, крилець та вусиків почали вистрибувати з ящика та розповзатися жахливими хвилями по підлозі.
Жан-Батіст був такий приголомшений розпадом цієї матерії, що не міг зрушити з місця, і, дивлячись навколо себе безнадійним поглядом, продовжував безглуздо хитати м’яким та поцвілим фартухом, який отруював повітря своєю нечистотою.
Після кількох митей гробового мовчання товариство охопила велика тривога.
— Допоможіть Королю! — гукав чийсь голос, який мав належати Поншартрену. — Нехай не вдихає цього!
Швейцарці різко повернули крісло та увезли його крізь негайно відчинені двері до галереї.
— Стражу, стражу, покличте стражу, — волав інший голос.
— Лікаря!
Товариство, яке відсахнулося від Жана-Батіста, котрий сам залишався під люстрою, в центрі салону, збилося по кутах у чотири маленькі купки.
Хтось не забарився вимовити слово «отрута» — таке горезвісне при цьому дворі, що всі одразу ж позатуляли носи носовими хустинками, або мереживними манжетами. Крізь двері з кімнати стрімко увійшли викликані на допомогу стражники. Півдюжини молодиків накинулися на Жана-Батіста, вдарили його по руках прикладами мушкетів, щоб він випустив смердюче знаряддя замаху, зірвали одну із запон, огорнули нею ящик та одразу ж кинули його у вогонь. Потім ті з них, що тримали Жана-Батіста, брутально потягли його геть, і посадили в один з кутів приміщення для стражників. Тим часом великий салон провітрили, і все товариство з обережністю перейшло до галереї Дзеркал, причому єзуїтам дозволили туди пройти лише згодом.
Отця де Лашеза, який хотів неодмінно поговорити з Королем, провели, нарешті, до зали нарад, де Його Величність міг почувати себе в безпеці. Фагон, оглянувши його, не виявив жодної ознаки отруєння летючою речовиною. Про всяк випадок він порекомендував кухоль гарячого молока ослиці. Коли єзуїт увійшов, Поншартрена поруч з Королем уже не було. Він упав на коліна біля ніг самодержця та попросив у нього вибачення.
— Не треба, — сказав Людовік, — вставайте, отче мій, нічого страшного не відбулося. Мої швейцарці злякалися сильніше за мене. Що ж поробиш, на цьому кріслі я їх полонений…
— Сіре, повірте, мені дуже шкода.
— Надалі перевіряйте дарунки, які зберетеся мені піднести, — сказав Король м’яким голосом, до якого додавалося лише трохи іронії.
— Ми мали…
— Не будемо більше про цей випадок, — відрізав Король. — Знайте, що я сам мав якесь недобре передчуття. Ця людина не здається мені гідною довіри. До мене надійшло чимало підозрілих чуток, і, якщо казати все, то багато хто вважає цього Понсе самозванцем. Я послухав вас і погодився, попри все, прийняти його…