Жан-Батіст хотів було протестувати, сказати, що вони не можуть скористатися допомогою вірменина без його на те згоди. Але швидко зрозумів, що не має жодного засобу цьому протистояти.
Проходив грудень. Настав уже зимовий Іоанн-Хреститель, стояли якраз ті короткі й похмурі дні, що ледве переривають собою ночі; свічки горіли постійно; парижани не відходили від своїх камінів. Жан-Батіст був приголомшений тим, що з ним відбулося. Усе уявлялося йому в найчорніших фарбах. Він хотів стримати слово, яке дав Негусові, та ось зробився сам творцем наймасивнішого за останні півстоліття повернення єзуїтів до Абіссінії. Він заронив кохання та надію в серце Алікс, і тепер не мав жодного шансу змінити своє положення в світі. Отже, доведеться розчарувати її та піддати стражданням. Можна було навіть стверджувати, що він пав ще нижче, бо тепер мав у очах цілого світу лиху славу отруйника та жалюгідного чаклуна.
Сангре намагався розвеселити друга розповіддю про те, як завзято захищає його герцог де Шартр, якого він бачив у Пале-Руаялі. Розмова йшла про так званий замах, у якому звинувачували Жана-Батіста через те, що він розмахував перед Королем невідомим предметом, який розповсюджував отруйну пару. «Мій дядько, як завжди, перелякався через справжню дурницю, — сказав зі сміхом герцог. — Що ж він сподівався отримати з Абіссінії? Напевно, швейцарський хронометр». Після цього висловлення, радник відвів герцога осторонь і повідомив йому, що Понсе живе в нього. Той був дуже зацікавлений у знайомстві з ним.
Жана-Батіста, здавалося, це не дуже втішило. Він продовжував докоряти сам собі, сидячи біля каміну.
— У такому разі пишіть! — сказав нарешті злегка роздратований Сангре. — Так, пишіть, як от ходять туди й сюди кімнатою — не для того, щоб прийти кудись, а щоб не вмерти від холоду. Крім того, зібравши до купи свої спогади, склавши послідовну розповідь про те, що бачили та виконали, ви підкріпите свої відповіді перед тими, хто вас судитиме.
Жан-Батіст послідував цій пораді спочатку без ентузіазму, а потім цілком захопився складанням своїх мемуарів. Замість того, щоб потопати в похмурих мріях міської зими, він не лишав думкою ясних днів на високогірному абіссінському плато, полювань верхи на антилоп, парадів негусових стражників з золотими щитами та леопардовими мантіями на плечах. Він був у Гондарі, на базарі прянощів, і дихав корицею та червоним перцем. Йому чулося у вечірній прохолоді виття гієн. Проходили жінки, кидаючи на нього довгі погляди своїх суворих, таких чорних і таких білих очей.
Він з ранку до вечора сидів біля вогню в своїй кімнаті та писав. Траплялося, що стражники під дверима не бачили його цілими днями. Із залишків багажу він витяг одяг абіссінців з білої бавовни — вузькі штани та муслінову накидку з кольоровим вишиванням по краю, котру носять на плечах, як тогу. Він сам не знав, для чого привіз із Ефіопії цей одяг, і думав, що комусь його подарує. Тепер йому подобалося одягатися в нього самому, коли він залишався в себе в кімнаті. Навколо талії він обертав пояс, призначений Королю Франції, і дарувати який відрадили єзуїти. Одягнений абіссінцем, Жан-Батіст ще краще вживався в те, що писав. Щоб доповнити ці шати, він одягнув на шию золотий ланцюжок з медальйоном, який Негус Ісус подарував йому при прощанні. Було по-справжньому зворушливо тримати в руках предмет, якого торкався цей далекий та неймовірний монарх, і який свідчив не лише про його існування, яке всі зговорилися заперечувати, а ще й про його дружбу. Спогади Жана-Батіста, передані у його вільній розповіді, втілювалися у відчутному на дотик білому образі. Сангре вже звик до того, що його гість сідає з ним за стіл у цьому одязі.
Одного дня месьє Рауль терміново покликав Понсе до хворого, з яким у його корчмі трапився апоплексичний удар. Наказ канцлера не забороняв Понсе виходити, треба було тільки, щоб за ним слідувала стража, і щоб він не наближався до королівської сім’ї. У залі корчми, на очах людей, які від такого видовища всі повставали з місць, з’явився молодий чоловік, одягнений у біле та підперезаний поясом, вишиваним золотом, якого ескортували двоє мушкетерів. Приголомшене товариство подумало, що то раптом прибув якийсь східний принц — можливо, прилетів на летючому килимі, — якого Король ушанував ескортом охоронців. Купці, які вечеряли в шинку, були ще більше здивовані, коли цей блискучий почет пройшов на старі розбиті сходи й попрямував ними наносити візит одному з їхніх товаришів. Утім, Жан-Батіст допомогти нічим не міг: коли він увійшов до кімнати торговця, той випускав останній подих. Лікар пішов, а незабаром знесли тіло. Глядачі шепотом висловлювали свої здогадки. Більшість поділяла думку старого виноградаря з Шаблі: він стверджував, що їхній побратим за ремеслом, напевно, навернувся під час своїх мандрів у невідому релігію, якої служитель у білому одязі приходив зараз його соборувати.