— Послухайте це: «…Але міністр добився, щоб місія єзуїтів цілком підпорядковувалася консульству. Більш того, месьє де Поншартрен, який без утоми хвалить Вашу Ясновельможність, вмів переконати Короля в доречності окремого відрядження нашої власної амбасади з політичною та комерційною метою…» Велика людина! Дорогий кузен! «…Месьє Ле Нуар дю Руль здається міністрові підхожим для цієї місії, яка, таким чином, може вирушати негайно. Наступна консульська каса постачить кошти, необхідні для спорядження цієї експедиції. Підпис: Флео».
Консул, загорнутий в накидку, в перуці набакир, упав на стілець.
— Масе, ось, нарешті, справа владналася так, як я її розумію. Амбасада… Ідіть, покличте мені Ле Нуара дю Руля.
— Не думаю, що він удома, — сказав месьє Масе.
— Знайдіть його.
Це було не так уже й складно. Щодня по обіді дипломат, який до нестями любив гру, тримав банк у фараон в будинку одного торговця-вдівця, який до цього знайомства був дуже заможнім. Месьє Масе ледве відірвав дю Руля від його зайняття та привів до консула.
— Любий друже, — весело сказав месьє де Майє, — я маю для вас чудову новину.
«Вона дійсно має бути доброю, — подумав дю Руль, — аби я пробачив йому те, що мене відірвали від гри, у якій я міг зірвати тисячу ліврів». Він зробив увічливий реверанс.
— Сядьте, бо це насправді дуже велика новина. Ось вона: міністр призначає вас нашим послом у Абіссінії.
На обличчі молодого дипломата змінилися поспіль чотири чи п’ять різних виразів, які всі виникали під дією якихось внутрішніх пружин, при чому не було, як завжди, жодної можливості збагнути, що він міг при цьому думати.
— Це, звісно, приголомшливий сюрприз, — промовив він жваво.
Однак ніхто не міг би виглядати менш приголомшено, ніж ця ошатна людина в бездоганних панчохах, яка, щойно перетинала брудну вулицю.
— Коли я їду? — спитав він.
— Оце так запал, оце так нетерпіння! — скрикнув засліплений консул. — Почекайте хоч хвилину, прошу вас. Гроші прибувають з наступною касою. Треба все ретельно підготувати.
— Кілька днів?
— Більше. Кілька тижнів. Якщо все буде добре — скажімо, тижнів з шість. Може, вісім.
— Чудово, — сказав дю Руль.
— Тут не йдеться про те, щоб відряджати вас невідомо куди. Ми дорожимо вами, мій любий. Імпровізація годилася для авантюристів, які проклали шлях. Для справжньої амбасади потрібні значніші кошти — багаті дарунки, стража…
Вони трохи поговорили про подробиці експедиції. Був уже майже час вечеряти, що в консульстві робили рано. Месьє де Майє попросив секретаря залишити їх на хвилину.
— Чи не маєте ви якого-небудь особистого розпорядження, яке хотіли б зробити перед від’їздом? — спитав консул, коли залишився з дю Рулем наодинці.
Він чекав, що за таких обставин дипломат розкриє йому свої наміри стосовно його доньки. Консул, коли тільки міг, робив уже на це численні та прозорі натяки. Але — можливо через те, що молодик був надто добре вихований, а можливо й тому, що дівчина, як побоювався її батько, йому не сподобалася, бо навіть не намагалася бути люб’язною, — нічого не відбувалося.
— Ні, Ваша Ясновельможносте, я нічого не пригадую, — спокійно відповів дю Руль, роблячи здивоване обличчя.
Шевальє Гектор Ле Нуар дю Руль був третьою дитиною в родині, де з тим більшою ревністю дотримувалися права старшинства, що більше там ділити давно було нічого. Виховувався він недбало, у родинному замку, неподалік від Санліса. Усе там говорило про предків, чиїми зображеннями були завішані всі мури, і які сердито дивилися звідти на живих. Зброя, мистецтва, шляхетність — усе, що шанувалося в цьому замку, — існувало в сприйнятті дитини разом з власними спростуваннями, тому що ці довго та дбайливо плекані цінності призвели лише до руїни. У кожній красивій речі, в кожній прикрасі — чи то було полотно майстерного художника, бронзове бра, або шабля — юний дю Руль звик бачити не більше, ніж зручний у побуті предмет, який можна було притулити до муру або покласти на меблі, щоб прикрити ними тріщину, мишачу нору або пляму цвілі. Нашому шевальє — саме так називали його селяни, бо в родині не було достатньо титулів, щоб дати їх молодшим дітям, — ніхто ніколи не забороняв ловити кроликів разом з сільськими дітьми. Молодий шляхтич швидко зрозумів, що ці голодранці наїдалися досхочу частіше, ніж він сам. Невдовзі він навчився вправно обертатися в обох світах: поза домом був хитрим, жорстоким, і перетворив свою злість на зброю та навіть засіб заробітку; у замку ж не мав собі рівних у елегантності та знанні політесу, що давало змогу отримувати від жінок з числа родичок трохи більше, ніж йому належало за правом, з їжі, одежі, але ще й з пестощів, бо він дуже рано відчув чуттєву потребу в округлих формах та ароматах парфумів.