Виходячи з кабінету консула, новоспечений посол побачив Алікс, яка йшла сходами, і попрямував за нею до музичного салону. Вона зробила вигляд, що поспішно бере з клавесину партитуру.
Дю Руль навіть не завдав собі клопоту якось зобразити увагу до цього зайняття; він підійшов до дівчини та зупинився просто перед нею:
— Я маю добру новину для вас, — сказав він, так близько присунувшись до неї, що вона відчула на своєму лобі його подих. — Я їду звідси.
— Але… це прикро.
Вони ще ніколи не розмовляли наодинці.
— Вам дійсно шкода?
Алікс не відповіла, і, поки плинула ця мовчазна хвилина, відчула, як у ній відбулася стрімка та глибока переміна. Цей чоловік поруч із нею, у салоні, так далеко від дверей, переривчастість її дихання, її рум’янець… Тут раптом вона згадала ніч, коли за нею стежили, переслідували, свій зламаний підбор, гавкання собак. Потім, так само несподівано, перенеслася у вільні години в Гізі: відчула легкість клинка, міць коня та шум пістолетного пострілу. Тоді дівчина підвелася та відповіла на виклик.
— Чого ви хочете? — спитала вона, не зводячи з нього синіх очей.
— Хочуть за мене, — відповів дю Руль. — А я не хочу. Не більше, ніж ви. Ми не одружимося.
— Здається, таке рішення вам до вподоби.
Він підійшов ще ближче. Вона не відступала, і хвилювання, яке викликала в ній ця така відчутна постать, походило вже не від страху.
— Це не просто моє рішення, — сказав він, — я про це знаю.
— Про що саме?
— Про те, що я хочу залишитися вільним, і що ви не вільні.
— То що з того?
— Забудьмо про одруження. Продовжуйте кохати, і залишимо собі…
Вона не опускала очей.
— …насолоду, — завершив він, упиваючись у її губи, які вона не вміла відсторонити так швидко, як було б можна.
Хтось пройшов передпокоєм. Алікс, цілком володіючи собою, з досить природним виглядом повернулася на своє місце поруч з клавесином. Дю Руль усівся в іншому куті салону. Увійшла мадам де Майє, і, побачивши разом обох наречених, дуже зраділа — бо шановна пані цілком поділяла думки чоловіка. Вона запросила їх пройти разом з нею за стіл для вечері.
Під час їжі бесіда пожвавлювалася лише консулом, який розповідав, що пишуть у газетах.
— Щодо Понсе, — сказав він, звертаючись до дружини, — ви, звичайно, пам’ятаєте, його — той аптекар…
Месьє Масе і дю Руль скоса подивилися на Алікс.
— …цей невіглас побажав зустрітися з Королем. І зустрівся. Його Величність був надто обачним, щоб піддатися омані. Нахабу було заарештовано, і тепер він чекає суду.
Не послідувало жодного руху, не пролунало жодного зітхання, жодного слова, яке могло б щось видати. Алікс перебувала на березі ріки, у Гізі, і чогось чекала біля смуги очерету. Сила, якої вона набула за ці короткі дні, ретельно приховувалася. Після повернення все відбувалося так, немов вона не переживала цих годин свободи. Вона бігала від дю Руля, принижувалася до цієї ролі спочатку переляканої, а потім розлюченої дівчинки. Усе це було тому, що вона чекала Жана-Батіста, і обіцяла нічого не видавати. Та ось їй повідомили про його ув’язнення. Тепер належало діяти, і насамперед — перетворити свою свободу на зухвалість, а волю — на міць, щоб не боятися нічого, ні самої себе, ні інших, і подолати всі перепони.
Трохи за північ вона прослизнула до кімнати шевальє дю Руля, який чекав на неї.
Розділ 10
Журі вчених, яке мало судити Жана-Батіста, було зібране незадовго до Нового року, дещо раніше, ніж передбачав Сангре. Це відбулося тому, що надто довга присутність у Парижі цього дивного в’язня, про якого починали ходити найдивовижніші чутки, розцінювалася Версалем як небажана. Справа обговорювалася в Раді міністрів. Сам Король рекомендував поквапитися. Якщо Понсе отруйник, то належало якнайшвидше застосувати до нього санкції; якщо ж він дійсно посланець Негуса, краще було скоротити тривалість того, що могли розцінити, як образу.
Суддів було четверо: двоє з Університету, і двоє клерикалів. Усі вважалися такими величезними ерудитами в галузях археології та мовознавства, що ніхто б не наважився піддавати сумніву їхні знання. Отже, певним чином, доводилося вірити їм на слово. Тобто розумілося само собою, що це слово буде коротким, остаточним, і що воно неодмінно кидатиме тінь на будь-яку несанкціоновану, себто відмінну від їхньої, думку.
М’яко кажучи, це журі було налаштовано до Понсе вороже. Але справа була не в цьому: воно просто прагнуло подобатися Королю, а самодержцю не подобався Понсе. До того ж, наклепи, що зводилися на мандрівника, справили свій вплив на ці видатні уми, які, утім, піддавалися впливові, як і всі інші.