На перше засідання Жан-Батіст ішов з неспокійним серцем. Сангре порадив йому не вдягати свого білого одягу, бо його могли розцінити, як виклик. Отже, він одягнув звичайний костюм, який не відрізнявся нічим особливим. Зустріч проходила в одній з великих зал Сорбони, всій у різьбі та позолоті. Журі сиділо на підвищенні, вчені — в мантіях, священики — в сутанах. Підозрюваного посадили внизу, попереду. З обох його боків стояла стража. Позаду, в два ряди, розташовувалася нечисленна публіка, серед якої Жан-Батіст побачив Флео, який з ним не привітався, отця Плантена в супроводі ще трьох єзуїтів, а також кількох незнайомих людей. Оскільки стояла зима, в залі було досить холодно, і товариство сповіщало про свою присутність кашлем.
Усім було ніяково від того, що вся справа скидалася на судовий процес, хоча такою не була. Мова йшла про наукову експертизу. Належало розібратися не в тому, чи скоїв Жан-Батіст злочин, а в тому, чи справді він проробив усю ту подорож, з якої стверджував, що повернувся. Поряд з цим, те, що могло би бути лише старанним та безстороннім пошуком істини, приймало інший вигляд: кожний розумів, що у разі, коли Жана-Батіста буде проголошено брехуном, він зробиться звинувачуваним, і буде негайно виданий справжньому Правосуддю, яке має інші засоби для здобування визнань.
Отже, все розпочалося під знаком цієї двозначності. Судді попросили «допитуваного» назвати своє ім’я, походження та звання, «якщо він не заперечує». Але тон голови не залишав ніяких сумнівів у тому, що заперечувати цілком неприпустимо.
— Мене звуть Жаном-Батістом Понсе. Батьків своїх я не знаю. Народився у Греноблі, 17 липня 1672 року. Більше трьох років живу в Каїрі, де займаюся ремеслом травника.
Голова подивився в папери, що лежали перед його очима. На одному боці підвищення скрипів пером писець.
— Отже, ви стверджуєте, що дісталися до самої Абіссінії?
— Я не стверджую, месьє голова. Я був там.
— Вам відомо, що до цього дня небагато християн могли похвалитися поверненням з такої подорожі.
— Так, відомо, — сказав Жан-Батіст. — Я цим не хвалюся.
— Але ж ви наполягали на цьому навіть на королівській аудієнції, — сказав другий професор, дуже похилого віку, з пожовтілим обличчям та скрипучим старечим голосом.
— Цю місію мені доручив сам Імператор Ефіопії.
— Знаємо, знаємо, — перервав голова тим тоном, яким погоджуються з твердженнями божевільного в гарячці, — але не будемо зупинятися на загальних заявах. Дайте нам, будь ласка, відповідь на точні запитання, які зараз пролунають. Здається, почати хоче отець Жуійє.
— Месьє, — сказав церковник, доволі молодий чоловік з кістлявим обличчям та з глибокими зморшками в кутах губ, — як зветься місто, де знаходиться резиденція Імператора Ефіопії?
— Гондар, мій отче.
— Як це пишеться?
Понсе промовив слово по літерах. На прохання священика він зробив докладний опис міста, який четверо людей слухали, час од часу дивлячись один на одного та приймаючи дедалі більш насмішкуватий вираз.
— Знаєте ви дона Альвареса?
— Ні, — сказав, трохи подумавши, Жан-Батіст. — Де я мав з ним зустрітися?
— Дон Альварес помер, — сказав голова зі зневажливою посмішкою. — Це був видатний єзуїт, великий та справжній вчений. Він залишив нам звіт про життя абіссінців, коли повернувся після десятирічного там перебування.
— Я прочитав би його з задоволенням, — сказав Понсе.
— Це було б вам корисно, — сказав учений з жовтим обличчям. — Ви дізналися би звідти, що столиця Ефіопії зветься Аксумом, а не… як ви там сказали… Гондаром.
— Ви також дізналися б, — додав молодий церковник, — що інших місць у цій країні немає, народ там живе по селах та обробляє землю, а сам імператор переїздить з місця на місце.
— Пробачте, але ці відомості є застарілими, — скрикнув Понсе. — У країні повно селищ та міст. Гондар було збудовано після вигнання єзуїтів, бо Імператор бажав мати постійний двір і не довіряв людям з Аксума. Насправді, він ішов тим самим шляхом, що й наші французькі королі. За часів Франсуа Першого двір без кінця змінював свою резиденцію, а нарешті зупинився в Парижі, пізніше — у Версалі. Вісник, який повернувся до Франції десять років тому, не міг згадувати це нове місто.
— Ваші пояснення цікаві, — сказав учений. — Тепер стає зрозумілим, як, на основі історії нашої країни, ви збудували собі уявний образ тієї, до якої нібито подорожували.