Жан-Батіст хотів заперечити. Голова перервав сутичку і задав інше питання. По цьому вже добре видно, в якому тоні та дусі відбувалася ця бесіда. Не варто й переповідати всі подробиці, тим більше, що допитування тривало упродовж двох годин.
Підозрілий повернувся проти ночі в супроводі своїх стражників. Сангре чекав на нього з нетерпінням. На столі була пулярка з «Чорного красеня», понад якою здіймалася апетитна пара.
— Ну що? — спитав радник.
— Вони не повірили жодному моєму слову. Усі їхні знання — це знання єзуїтів, які лишили ту країну шістдесят років тому. Під приводом, що вони написали, ніби там нічого не змінилося з часів Цариці Савської, ці дурні вважають, що півстоліття не має жодного значення, і будь-яке твердження, якого нема в їхніх книжках, здається їм казкою.
Жан-Батіст стисло переповів другові зміст засідання.
— Вони також запитали мене, чи відома мені релігія абіссінців. Я сказав, що на таких речах не розуміюся. Один з них поставив запитання так: «Скільки природ Христа визнають священики цього народу?» Я сказав їм, що там мені задавали саме це питання. «Якщо це справді так, і якщо ви відповіли згідно з нашою релігією, — зауважив мені голова, — вони мали віддати вас смерті». «Ні, — сказав я йому, — я нічого не відповідав під одним блискучим приводом, а саме: я не знаю відповіді. Я слабкий у теології, і попросив мені це вибачити. Там моє незнання врятувало мене. Було б дивно, якщо тут воно б мені зашкодило».
— Оце так чудово! Ви билися, як лев, — сказав Сангре.
— Як лев у ямі, в котрого кидають з усіх боків отруєні списи. Чи знаєте ви, що вони заперечують навіть правдивість Мюрада… під приводом, що він має не абіссінське, а турецьке ім’я. Звісно! Адже він вірменин. «То він є вірменином, і Негус скористувався ним, як дипломатом, — зауважив той дурний кюре. — З яких пір послів обирають з представників ворожих країн?» Я хотів йому пояснити. Але він слухати не хотів жодних доводів.
— Вам не слід утрачати надію, — сказав Сангре. — Не здавайтеся їм. Добийтеся м’якого вироку, навіть якщо він буде не на вашу користь. А ми вже попрацюємо на вас. Бо я, принаймні, маю дуже добру новину: герцог де Шартр забажав прочитати рукопис ваших спогадів, який ви віддали мені три дні тому. Я матиму новини від нього на початку наступного тижня. Хоч він і не дуже впливає на Короля, але ця людина має талант роздути будь-яку справу.
— Здається, полум’я вже й без того палає добре, — з гіркотою сказав Жан-Батіст.
Наступного дня була неділя. Допит мав продовжуватися в середу. Сангре прийшов до Жана-Батіста о десятій годині.
— Ви знаєте, до чого я не люблю керувати душами, — сказав він тихо. — Але ваші ангели-охоронці, напевно, звітуватимуть про вас, і все буде враховано. Ваше життя у мене є невиграшним пунктом. А якщо ви, до того ж, не ходитимете на месу…
Жан-Батіст радника послухався, і повів свій ескорт на службу об одинадцятій годині до церкви Святого Євстахія. Він надто погано знав месу, щоб чути в ній щось інше, крім приємних звуків, яким додавали піднесеності слова гімнів і краса лілових готичних склепінь, котрі омивалися слабким світлом грудня. Ця атмосфера занурила його у мрії про дитинство. Він згадав матір, про яку сказав, що не знає її, але яка, насправді, була бідною служницею, котрій господарі не дозволили тримати при собі приблудну дитину. Та й чию дитину? Він про це так ніколи й не дізнався. Але дитя, якому невідоме його походження, завжди сподівається на краще. Він гадав, що є нащадком короля чи герцога, а не якогось жебрака. А якщо все ж-таки жебрака, то це мав бути найжахливіший з жебраків, принц злодіїв, найщедріший, найзухваліший та найневловиміший з усіх чесних розбійників. Отець Наш, сущий на небесах? Жан-Батіст не уявляв собі, як виглядає той, про кого говоряться ці слова. Йому пропонували якусь Єдину Істоту, а він уявляв собі стільки образів, і так часто переходив від одного до іншого, в залежності від свого настрою. Для дитини без батька небеса пусті, або надто густо населені, що, врешті-решт, одне й те саме.
Відтоді, як він був зовсім малечею і до дванадцяти років, про нього піклувалася добра його бабуся, яка мешкала в селі та заробляла на хліб плетінням кошиків з очерету. Усі жіночі образи Церкви випромінювали світло цього єдиного джерела. Якщо б йому пропонували замість бога шанувати богиню, то в нього б вистачило запалу зробитися папою. «Хто б від цього виграв?» — подумав він, посміхаючись сам собі.
Згідно церемонії Жан-Батіст сідав, підводився та ставав на коліна. При кожній зміні положення скрипіли на холодних плитках ніжки стільців. З початком причастя молодий служка закалатав у дзвоник. Гострий звук пролунав у повітрі подібно до похоронного дзвону. Жан-Батіст, стоячи на колінах, бачив, як з рота в нього йде пара. Він схилив голову та, раптом, його приголомшила одна з тих істин, які розуміють ще до того, як вони формулюються в словах, і які в одну мить роблять людину іншою.