«Я на колінах, — подумав він, широко розкривши очі від свого великого відкриття. — Так! Відтоді, як погодився на цю ефіопську місію, я на колінах. Чи, може, це з тих пір, як я вперше побачив Алікс. Та як не дивись, це однаково. Я був вільною людиною. Нікому не підкорявся. Коли я вперше бачив консула, він сам прийшов до мене, я сидів на своєму дереві, і сам робив йому милість тим, що його вислухував. А тепер я на колінах…»
Тим часом усі за знаком священика підвелися. Жан-Батіст почув позаду себе дзвін шпаг мушкетерів, які вставали на ноги. Він зробив те саме.
«А тепер я встав з колін, але це тому, що мені так наказали. Ось так: чи то сиджу, чи то стою — я завжди на колінах, тобто підкорений чиїйсь владі. Я чекаю, коли консул люб’язно погодиться віддати за мене свою доньку, чекаю, коли Король зробить мене шляхтичем, коли зі мною розберуться ці професори. Оскільки ж вони мене засудять, а Король не зробить для мене нічого доброго, а консул відмовить мені у руці доньки, я стою на колінах не перед тими, хто мене любить, а перед тими, хто бажає мені зла. Найгірше є те, що я сам нічому цьому не вірю. Я не вірю в те, що це велика честь — коли Король робить шляхтичем, бо він скористається цією милістю, щоб підкорити. Не вірю, що ця релігія є чимось кращою за інші, заперечую владу Церкви над душами взагалі, і, зокрема, над моєю і за кожним визнаю право думати подібним чином. І все ж-таки я на колінах…»
Священик благословив прихожан, які розходилися поквапним кроком, ховаючи руки в складках пальто. Вони на ходу кидали погляди на цього високого замріяного молодика, якого, начебто, чекали двоє мушкетерів.
«І все це, — продовжував свою думку Жан-Батіст, — вийшло через те, що, спочатку, я встав на коліна перед консулом. Усе з цього й почалося, це ясно, як день: то було моє перше падіння. Ось коли я вперше зрадив моїй свободі. Я поводився так, ніби це такий закон, що батько володіє волею доньки. Я стверджував, що кохаю когось, а сам заперечував їхнє існування, кривдив їхню свободу. Я віддав життя — своє і Алікс — у руки цього жалюгідного батька. Я НА КОЛІНАХ!»
— Ні, — сказав сором’язливо один з мушкетерів.
Жан-Батіст зрозумів, що вимовив останню фразу вголос, і почервонів.
— Ходімо, месьє, — сказав він спокійно, — треба завжди схилятися перед волею Божою.
І вони пішли.
Яким би незначним не уявлявся цей епізод, а він справив на Жана-Батіста сильну дію. З цього зерна за кілька годин виріс та розвинувся увесь образ його дій у майбутньому.
— Свободи не просять, її беруть, — сказав він того вечора Сангре.
А з наступного дня почав утілювати це твердження в життя.
У цьому світлі подія, яка відбулася три дні по тому, набула неоцінного значення. Як відомо, Жан-Батіст не припиняв відвідувати хворих. Навіть наближення суду цим візитам не завадило; то були його єдині виходи в світ. Стражники йшли за ним до самого порогу кімнат, де він оглядав хворих, але в середину ніколи не заходили. Месьє Рауль був у нього, так би мовити, замість секретаря: саме корчмарю повідомляли про хворобу, а він уже вирішував, наскільки випадок є невідкладним та важким. У цей день — третій до другого слухання — месьє Рауль дав Жану-Батісту адресу, і порадив бути вкрай обережним. Він говорив про цю справу вельми загадково.
У жалюгідній та темній халупці, куди прийшов лікар, жили четверо людей: жінка невизначеного віку, одягнена в лахміття, двоє розпатланих дітей на підстилці в куті, і сам хворий. Цей чоловік, якого звали Мартьє, спочатку сказав, що його збив візок. Але Жан-Батіст з легкістю змусив його зізнатися, що крізна рана на його гомілці пробита стрілою. Він переходив через заставу Mo з мішком зерна. Жан-Батіст заспокоїв контрабандиста, пообіцявши йому мовчати. Потім наклав на рану сильні ліки, зробив пов’язку і приписав хворому достатню дозу іпекакуани. Кістка була ціла, належало лише збити лихоманку. Наступного дня хворий сильно потів, а на другий день почав їсти.
Розділ 11
Наступна зустріч Жана-Батіста з журі відрізнялася докорінною зміною в настрої допитуваного. Вчені мужі, хоча й одностайні в тому, що молодик відповідав невірно, відчували силу його доводів та слабкість доказів, на яких мало бути засноване звинувачення. Вони скористалися цими днями перерви, щоб обкластися книжками та вигадати більш точні запитання. Веселий від свого нового рішення Жан-Батіст, навпаки, прийшов на засідання з усмішкою на вустах. Його збадьорила невеличка прогулянка в товаристві своїх жандармів, двох добрих хлопців з Пікардії, які доводилися один одному якимись родичами та, завдяки ласці свого начальника, завжди несли варту разом.