Журі розслабилося, з’явилися широкі усмішки. Серед публіки царювала важка тиша.
— Може, ще щось згадаєте? — спитав Голова з виглядом гурмана.
— Останнє, — сказав Понсе усміхнено. — Я був там присутній при багатьох екзекуціях. Хочу описати вам одне покарання. Ось воно: засудженого хапають та загортають у таке собі простирадло, зроблене з білого мусліну. Потім на нього виливають розплавлений віск. Він пропитує тканину, застигає та перетворює людину на велику живу свічку. Залишається тільки запалити. Горить, як той смолоскип. Майже криків не чутно — такий гучний тріск.
Судді, не в силах ворухнутися, з жахом дивилися на Жана-Батіста. Писар не опускав пера.
— Коли все скінчиться, від тіла залишається обвуглена оболонка. Ось тут-то й починається найцікавіше. Якщо повезе, то, повертаючи труп і уважно придивляючись, можна знайти, дві ділянки білої тканини, над неушкодженими очима засудженого, які були захищені від полум’я його сльозами.
Жан-Батіст підвівся.
— Ви вже знаєте достатньо, — сказав він. — Цього разу в мене вже нічого не залишилося. Судіть мене, як вважаєте за потрібне. Я маю лише єдине бажання: хотілося б, щоб ви призначили мені екзекуцію такого роду, який знищує в людини тіло, але залишає їй очі, які мені до цих пір так добре слугували. До побачення, месьє, і дякую вам за те, що люб’язно вислухали розповідь про мої мандри.
У мовчазному, крижаному повітрі пролунали кроки Жана-Батіста і його конвою. Вони перетнули залу, піднялися дерев’яними сходами до дверей, і велично вийшли.
— Марно ви так вчинили, любий друже, — сказав радник Сангре. — Ще можна було все владнати. Уявіть собі, що герцог де Шартр був у захваті від ваших спогадів. Щоб показати вам, як він цінує такі книжки, герцог хоче неодмінно з вами зустрітися. Він жалує вам десять тисяч ліврів — ось вони — і просить вашої згоди на публікацію мемуарів. Отже, ви цілком марно провокували суддів.
Радник стояв навпроти Жана-Батіста. Як зазвичай, старий був без перуки, його велика голова була вкрита густою щіткою сивого волосся. Простягнувши руки, він обійняв лікаря.
— Ви зробили це марно, але як правильно ви зробили! Якби ви знали, як добре я вас розумію! Утім, тримайте, до золота герцога я додаю ось це, від мене.
Він поклав у руку Жана-Батіста товстий оксамитовий гаманець.
— А зараз не втрачайте часу. Ви хотіли наробити галасу. Я б вам цього не порадив, бо тут усе минає швидко. Реньє вже нема, але його поліція сильніша, ніж будь-коли. Король знатиме все ще до того, як ваше журі складе свій звіт.
— Я збирався діяти цієї ж ночі.
— От і добре, скажіть лише, чим я можу вам допомогти.
Жан-Батіст пояснив.
— Нажаль, герцог де Шартр буде невтішним через те, що не познайомиться з вами, — сказав радник. — Адже він мав до вас стільки запитань.
Тут Сангре зі сльозами на очах обійняв свого юного друга.
— А я, — сказав він, — втрачаю сина.
— Ви його не втрачаєте, а рятуєте.
— Це втішає, але визнайте: хоч ви і вирветеся з рук своїх суддів, а для мене вирок все ж-таки лишається доволі суворим.
Молодий чоловік був дуже розчулений цим прощанням. Месьє Рауль прийшов з фазаном, та пляшкою бургундського, і залишив друзів востаннє причаститися вдвох цих дарів.
О дев’ятій Жан-Батіст повернувся до своєї квартири. Його шанобливо привітали двоє жандармів. За півгодини весь будинок спав.
Готель Руайомон, у якому мешкав радник Сангре, виходив задами на невеликий вибрукуваний двір. У глибині його, біля муру зо два метри заввишки, стояли криниця з цямриною і стайня. Вікно Жана-Батіста виходила на цей двір. Наче сама вдача побажала, щоб дах стайні був поєднаний з головною будівлею перемичкою, яка знаходилася точно під цим вікном. З другим ударом дзвона на Святому Євстахії Жан-Батіст, одягнений у найтепліший свій одяг, загорнутий у довгу накидку, переліз через підвіконня та зісковзнув на дах стайні. На плечі в нього була сумка. Обережно пройшов він по шиферу, зістрибнув на мур, а з нього скочив у сусідній двір, де приземлився на рихлий грунт, не створивши жодного шуму.
Було темно та дуже зимно. У чорному склі неба горіли зірки.
Ледве встиг Жан-Батіст обережно прокрастися два кроки, як його схопили за плече.
— Мортьє? — сказав він, здригнувшись.
— Цить! Ідіть за мною.
Контрабандист не сповна одужав. Але лихоманка в нього пройшла, рана більше не гноїлася й була захищена доброю пов’язкою. Він ще кульгав, але це не мало значення, оскільки він все одно поновив би свої вилазки. Ніхто не знав Парижа краще за нього. Послуга за послугу — Понсе допоміг йому, і він був дуже радий віддячити своєму рятівнику.