Голос він мав дзвінкий та приємний, та який трохи ламався, немов у підлітка.
— Але ж це справді те, що залишилося від Субейрану, — додав він.
— Куди ж поділися ті, хто тут мешкав? — спитав Жан-Батіст, дивлячись навколо себе.
Упродовж останніх днів дув холодний, немов лезо ножа, південно-східний вітер. Він очистив від хмар усе небо, лише чиста блакить сяяла тепер понад випаленими ранами села.
— Якщо ви знаєте відповідь, і хочете мене задурити, — сказав старий чоловік, — краще вам забрати мене зразу, або вбити тут, бо я, напевно, саме з тих, кого ви шукаєте. Але якщо вам дійсно нічого не відомо, то ви прибули здалека.
— Я прибув здалека.
— Якщо ж ви здолали такий шлях, то маєте тут якісь справи, або знайомих. У такому разі вам слід чекати від мене найгірших новин.
— Я шукаю жінку.
— Якби ви шукали чоловіка, то я вже зараз зупинив би вас: їх тут залишилося двоє, якщо рахувати серед живих мене. Щодо жінок, то кілька ще знайдеться. Як її звуть?
— Марина.
Старий підвівся.
— Знаєте ви її ім’я по чоловікові? — спитав він.
— Вона була заміжня лише трохи більше за вісім днів. Її чоловік утік. Його звуть Жюремі.
— Так це Жюремі! Звісно! Веселий хлопець. Це ж другий син мого найближчого сусіда в цьому селі. Він живий?
— Він мій підручний та товариш. Живе в Каїрі.
— В Каїрі. В Єгипті, на біблейській землі. О Господи! Яке ж то щастя! Якби ви тільки знали, що в моєму віці може бути гарною новиною. Коли ви поїдете, я буду думати лише про це. Який я щасливий через те, що він живий!
— А його дружина?
— Та що вже про це згадувати… Що минуло, те минуло. Хай він живе і хай йому щастить.
— Ви не зрозуміли, — сказав Жан-Батіст, ставши на коліно й підсунувшись до старого. — Це він мене послав. Він був їй вірний весь цей час, і, якщо ви бажаєте йому щастя, то треба, щоб він дізнався.
— Так, — сказав старий задумливо, — це він. Це точно він. У цій родині всі були такі. А втім, таким було все село. Тому вони й не пощадили нас.
Він підняв очі. Вони були вкриті більмами.
— Вона померла наступного дня після його втечі.
Тиша в цьому безмовному краї мала вагу граніту. Навіть вітер гуляв над камінням без жодного шуму.
— Як це трапилося? — спитав Жан-Батіст.
— Любий друже, — тихо промовив старий, дивлячись кудись у далину, — нас вижило так небагато, що наші спогади не мають значення. Цей шматок землі був, безумовно, обраний для того, щоб прийняти стільки жаху та злодійств. Нащо все це переказувати? Щоб створити вічну пам’ять безчестю? Ні, ми поховали спогади про катів у одних могилах з нашими мерцями. Пам’ятники треба зводити лише любові, миру й радості, бо вони без нашої допомоги довго не протримаються.
— Але та жінка, та дівчина, з якою одружився Жюремі…
— Вона його кохала. Ні час, ні люди не могли б зруйнувати це почуття. Вона померла з його іменем на вустах.
Старий узяв довгу палицю, витерту до блиску його долонями, і важко підвівся на ноги. Загорнув щільніше своє худорляве тіло широкою дірявою накидкою.
— Зупинитеся тут? — спитав він.
— Ні, зараз же їду. Чесно кажучи…
Жан-Батіст дав руку старому, який хотів його провести.
— …якщо хтось питатиме вас, ви мене не бачили.
— Ви один з наших?
— Ні, але ми маємо спільних ворогів.
— Бережіться! — порадив старий, дивлячись на цього сповненого життя вродливого молодика, і було видно, що він згадує всіх тих, кого було вигублено в такому ж юному віці. — Звідки ви їдете? Ваш кінь геть загнаний.
— Він з Турнону, на Роні. Боюся, що далеко на ньому не доїдеш. Я вже шістьох загнав, від самого Парижа.
— Від Парижа! — здивовано повторив старий, — і куди ж ви хочете дістатися?
— Цього вечора — до Сету.
— Усі поштові станції в околиці охороняються драгунами, — сказав старий.
Потім подивився навколо себе і покликав гучним голосом, який відбився в руїнах:
— Даніель!
З-поза невисокого муру висунув свою нечесану голову брудний від сажі хлопчисько, якого Жан-Батіст зустрів першого.
— Посадіть цього хлопця до себе на коня. Він покаже вам шлях крізь зарослі до стоянки наших, якщо вони там є. Гадаю, що є. У горах зараз неспокійно, і я не помилюся, якщо скажу: там дещо готується. Коли знайдете їх, скажете — їдете з Субейрану, і вас послав до них Жан. Це я.
Жан-Батіст сів на коня, підхопивши з собою дитину, яку посадив позаду себе.
— Може, ви трохи запізнитеся, — сказав старий, — але про це не шкодуйте. Вони дадуть вам нового коня, і завтра вранці ви будете в Сеті.