— Став одну ногу за іншою, дурню. Чого тебе навчали в семінарії?
Брат Бартоломео старався з усіх сил, але раптом зупинився, приглушено скрикнув і почав голосити від жаху:
— О Господи! Боже мій! Що ж я наробив! Змилуйтеся наді мною! Хай не дасть мені Господь по гріхах моїх! Боже мій, Боже…
Брат Паскуалє підійшов до нього в темряві.
— Що з тобою?
— Пробачте, пробачте, — лементував послушник, стоячи на колінах на нерівній землі. — Я випустив із рук глек.
— Розбив?
— Нажаль, так! Я пропав.
Брат Паскуалє вивергнув кілька лайливих слів своєю рідною говіркою, яка відрізнялася від говірки молодого брата. Той нічого не зрозумів, але ще більше налякався.
— Як можна бути таким незграбним? — заключив старіший скоріш роздратовано, ніж люто.
Хлопець плакав, не встаючи з колін.
— Ти ще й витрачаєш час на цей лемент? Облиш, тут немає нічого страшного, і я досить дурний, щоб тебе вибачити. Однак, попереджаю: мій гнів буде жахливим, якщо через тебе ми пропустимо вечерю.
— Але, — сказав Бартоломео, витираючи сльози та повеселішавши від згадки про їжу, — що ми будемо робити з глеком?
— Та нічого особливого: завтра вранці ти підеш до араба, який торгує бакалією проти монастиря, і купиш у нього на два цехіни олії з агави.
— І ми віднесемо її Патріарху, щоб освятив.
— Освятив! — гукнув брат Паскуалє, схопивши семінариста за вухо й почавши його викручувати. — Як можна бути таким дурним! Освятив! Ти зробився язичником, чи що?
— Ні, ні! — скиглив Бартоломео.
— То що ж ти кажеш? Чого варті всі ці освячення учнів Євтихія, я тебе питаю? Ми водимося з ними, щоб дістатися до Абіссінії. Але це ми їх маємо навертати, а не навпаки. Зрозумів? Ми маємо пергамент, який підтверджує автентичність єлею, тобто, масло бакалійника послужить нам не гірше за єлей.
Сказавши це, брат Паскуалє розкидав носком сандалії осколки глека. Потім повернувся й пішов собі далі, більш не турбуючись про Бартоломео, який ішов за ним, стогнучи й тримаючись за вухо.
Будь-хто на місці Мюрада помер би після від’їзду Жана Батіста від нудьги. Зачинений у своєму будинку на околиці франкської колонії, на скупому утриманні консульства, без своїх абіссінських рабів, бідолашний вірменин, яким нехтували як єгиптяни, так і європейські купці, приймав з візитами лише метра Жюремі. Він сам найняв для себе арабську служницю. Ця Кадія була дуже старою, майже сліпою жінкою, бездітною вдовицею, яку бідність змушувала працювати, щоб не вмерти з голоду. На другій день своєї служби в Мюрада Кадія відчула, як під її широку льняну сукню слизнула гладка рука. Після кількох німих миттєвостей здивування таким неймовірним замахом вона віддячила зухвалому двома дзвінкими ляпасами, до яких додала плювок та цілу низку прокльонів. Після цього все налагодилося; вона продовжувала працювати, і більш її не турбували. У Мюрада цей епізод назавжди викликав священний жах перед матроною. Щодо Кадії, то вона, напевно, винесла з такої образи таємну вдячність тому, хто побачив у ній об’єкт бажання, бо з тих пір служила Мюраду з хвилюючою відданістю, і ніколи вже його не покидала.
Ось таким було коло спілкування вірменина упродовж цих довгих місяців. Зрідка бачили, як він — частіше за все розчарований — вештався вулицями Каїру в пошуках розваг, які були б йому по коштах. Узимку він сидів удома, вдивляючись у вікно та перебираючи дерев’яні чотки. Метр Жюремі інколи приносив йому фініки. Мюрад смоктав їх годинами, аж поки не розм’якала кісточка, яку він урешті-решт проковтував з тужливим зітханням.
Мюрад був частиною тієї невеличкої спільноти в Каїрі, яка чекала на повернення Понсе.
Одного дня він надзвичайно здивувався, побачивши біля дверей свого дому трьох абіссінців. Йому були відомі їхні прикрі пригоди в олександрійському порту, і він уже не сподівався коли-небудь їх побачити. Однак, щойно нещасних навернули в магометанство, вони були кинуті напризволяще тією ж самою юрбою, яка так сильно опікувалася їхніми душами. По кількох днях мандрів та жебрацтва найстаріший раб переконав решту з них повернутися до Каїру та знайти там Мюрада, котрий знав їхню мову й чемно з ними поводився. Раби вирушили в дорогу мовчазною та сповненою гідності процесією, яку ніхто не зачіпав, оскільки вони весь час нарочито творили п’ять молитов. Потихеньку дісталися пішки до Каїру. Коли метр Жюремі побачив їх у Мюрада, де вони знов зайняли своє звичне місце в домі, — хоча служниця теж забажала неодмінно залишитися — він був дуже здивований.