— Однак я чув, що вони стали турками, — сказав він Мюраду.
— Так воно і є.
— Бідолашні, мабуть, дуже шкодують.
— Та ні. Правду кажучи, вони зробилися магометанами вже вдруге.
— Як це може бути? — вигукнув протестант.
— Не забувайте, що вони в’язні Негуса. Їх полонили на півдні, де живуть племена язичників. Ці люди поклоняються коровам, деревам, горам. Коли їх завойовує чиєсь військо, вони приймають віру сильнішого. Ці були спочатку підданими Сенаару. Король цієї держави переконав їх у тому, що треба молитися Аллаху. Потім їх захопив наш Імператор, і вони зробилися послідовниками Ісуса Христа. А тепер повернулися до початкового становища. Але я певний, що в душі вони продовжують поклонятися своїм горам, чи ще чомусь, про що ми й гадки не маємо.
Метр Жюремі подивився на абіссінців. Вони були щасливі, що повернулися. Сиділи навпочіпки біля дверей — нерухомі, поважні, непроникні. І являли собою живий доказ того, що безумовна покора дійсно є найбільш нездоланною формою протесту.
Кілька днів потому месьє де Майє отримав звістку про немилість, у яку потрапив Понсе, та про суд, який мав незабаром відбутися. Він повідомив Мюрада, що з кінця місяця припиняє його субсидувати. Месьє Масе прийшов переказати це вірменину, і додав від себе кілька зухвалих слів, які мали метою дати зрозуміти, що в його інтересах буде якнайшвидше повернутися додому — якщо, зауважив він тут, це слово може мати якесь значення для подібної особи.
Мюрад побіг до метра Жюремі, почав ридати, казати, що він пропав. Спочатку йому спало на думку найнятися кухарем до одного з купців у колонії. Він був кухарем в Алепі, чому б не зробитися ним у Каїрі?
Метр Жюремі відповів, що це не буде великою шаною для тієї місії, яку довірив йому Імператор. Більш за це, якщо лишалася якась надія врятувати Жана-Батіста, то це можна було зробити, саме надаючи якомога більше ймовірності його розповіді: він казав, що привіз посла — отже, не годилося допускати, щоб цього посла бачили біля печі з каструлями.
Чесно кажучи, метру Жюремі було досить складно давати виважені поради Мюраду: він сам був не дуже певний у тому, що відбулося в Версалі. Франсуаза попередила його про іншу неприємну подію: споряджання великої офіційної амбасади дю Руля. Бідолашний Жюремі не знав, до чого вдатися. Він захищав Понсе, але був певний, що той вже програв. Заохочував Мюрада залишатися гідним вісником Негуса, і розумів при цьому, що консульство більше не звертає жодної уваги на вірменина і готує власну місію. Коротше, він перебував у найбільшій нерішучості та дуже страждав.
Попри все, він продовжував бути аптекарем, і виконував приписи Жана-Батіста. Став навіть, хоч і таємно, постачальником нового Паші, жахливого Мехмет-бея, який приймав його потай від муфтіїв.
Окрім того, метра Жюремі мучила ще й близькість Франсуази, яка була кур’єром між ним та консульством, і до якої він відчував дедалі більше ніжності, не знаючи досі, чи зможе колись її висловити.
Коли, нарешті, Франсуаза сповістила його про намір Алікс їхати до Франції з метою знайти Понсе, під приводом вступу до монастиря, і попросила допомогти у споряджанні дівчини в дорогу — це було для метра Жюремі немов світанок після довгої ночі, незважаючи на всі небезпеки такої справи.
Нарешті він зможе битися, рухатися, знати, що відбувається. Ніщо не підходило цій рішучій людині менше, ніж таємне осіле життя. Він натер воском черевики, любовно вичистив шпагу й пістолети, і почав співати від радості.
Єдиним, кому ця нова перспектива не лишала жодного місця, був Мюрад. Протестант, який раніше закликав його до терпіння, тепер раптом повністю змінив думку, і порадив йому повернутися до Абіссінії. Він навіть запропонував забезпечити його коштами, тобто здобути для нього коней та грошей.
Саме за таких обставин, коли Мюрад вагався і не міг прийняти жодного рішення, одного ранку на його порозі постали двоє незнайомців.
То були франки, яких доти в колонії ніхто не бачив. Вони сказали, що приїхали напередодні.
— Чи дійсно ви Його Ясновельможність сір Мюрад, посол Ефіопії? — сказав той з візитерів, що був вищим на зріст — худорлявий сорокарічний чоловік з напрочуд поважним та нерухомим, навіть коли він говорив, обличчям.
— Це саме я, — відповів Мюрад, підводячись, бо до нього, насправді, давно вже не зверталися з такою повагою. — Чим можу служити?
— Ми прибули з Палестини, точніше — з Єрусалиму, — продовжив розмову невисокий непроникний чоловік. — Мене звуть Юбер де Моно, а мого колегу — Грегуар Ріфо. Ми вчені. Він є географом, а я — архітектором.