Дю Руль відібрав ще двох особистостей того ж гатунку, хоч і не з такими ж блискучими вадами: колишнього жандарма, який з невідомих причин покинув службу та ледь животів у Каїрі, а також торговця коштовностями з Арлю, який, безумовно, промишляв скупкою краденого та підробками, і нарешті був вимушений утекти. Хоч навколо них і розповсюджувалася недобра слава, ці персонажі виявилися всі до одного дуже зухвалі, та мали вкрай пихаті манери. Месьє де Майє, якому їх ніколи раніше не представляли, не дуже зрадів такому вибору. Однак, був вимушений погодитися, що вся зграя, попри погані відгуки, мала пристойний вигляд. Як пояснив йому дю Руль — чим остаточно переконав у правильності свого вибору і власних здібностях — буває надзвичайно складно знайти справжніх шляхтичів, готових кинути виклик такій небезпеці.
До цих людей зі встановленою особистістю, які хоч мали свої імена або належали до певного суспільного стану, додавався десяток покидьків, зібраних з усіх кутів колонії — дезертирів, збіглих слуг, найманців усіх мастей, з яких дю Руль розраховував скласти свою охорону.
Першим завданням двох ватажків цього війська було витратити кошти консульства, надані для закупки спорядження для каравану.
Тактику дю Руль мав нехитру, і його підручні швидко її зрозуміли: амбасада є лише приводом, а їхня справжня мета — комерція. Треба було по можливості обмежити кількість дарунків, і закупити якомога більше краму, котрий можна буде продати чи обміняти. Так вони дорогою отримають прибуток від цього вкладу, зробляться багатими та обміняють це багатство на ще більше в Абіссінії — це якщо там не виникне сприятливих умов для того, щоб знайти йому більш славетне застосування, а саме купити на нього військо, союзників, або саму владу — врешті-решт, чому б ні? Між майбутніми подорожніми одразу ж зав'язалася найщиріша дружба — дю Руль став для них загальним об'єктом захоплення. Враховуючи його непомірну нестриманість та відвертість його цинізму, жоден з них не сумнівався, що дю Руль був принцом, а вони самі вели його до власного королівства.
Стосовно небезпек, без яких у цій справі, звісно, не обійтися, вони дотримувалися цілком визначеної думки. Кожний виніс зі свого бурхливого минулого переконання в тому, що побував уже в таких халепах, гірших за які бути не може. Для подолання голоду та спраги достатньо було добре спорядитися. Що ж до тубільців, то вони, як давні мешканці сходу, вивчили їх дуже добре завдяки постійному зіткненню з цими незліченними нубійцями, суданцями та іншими кафрами, якими кишіла колонія. Не було такого непорозуміння, яке не можна було б вирішити добрим побиттям палицями. Вони захопили з собою достатньо шабель, пістолетів та аркебуз — не стільки для захисту, скільки для того, щоб продавати їх дикунам, про яких добре знали, що ті одержимі невинною манією взаємного винищування.
У решті ж, у відносинах з тубільцями належало здебільшого ладити з їхніми жінками, які сміливіші за чоловіків і керують ними. За наполяганням жінок чоловіки за непомірною ціною купують яскраві тканини, брязкальця та навіть нещодавно привезені одним венеціанським купцем криві дзеркала, котрі в Європі показують на ярмарках.
Поки тривали ці приготування, Алікс переймалася своїми, які були більш скромними, але не менш ретельними. Вона попросила в батька дозволу не виходити з кімнати. Той погодився з великим полегшенням. Перейнявшись найбільш заспокійливими з думок Епіктета, яким він зачитувався останніми днями, месьє де Майє гадав, що наблизився до спокою стоїка, котрий з величчю ігнорує біль та сором. Цей настрій поки що був нестійкий: коли він раптом налітав на двері, то машинально з усієї сили бив їх тростиною. Але то були вже залишкові явища хвороби, а донька для нього більше не існувала. Мадам де Майє подібною твердістю не відрізнялася, і чоловік докоряв їй за це. Утім, він залишив її в невіданні стосовно жахливого злочину, в якому зізналася Алікс. Отже, мати оплакувала лише покликання своєї доньки. Що б було, якби їй довелося пережити її безчестя? Алікс приймала бідолашну жінку раз на день, проти вечора, і спостерігала, як та ллє річками сльози в маленькому кріслі, оббитому рожевим шовком, в якому дівчина раніше любила читати. У інші години двері відчинялися лише Франсуазі. Розлючений месьє де Майє, котрий ані на хвилину не повірив у невинність пралі, заборонив їй супроводжувати доньку до Франції. Але дозволив розважати її до від’їзду.