Там вона крізь вікно побачила на терасі метра Жюремі, та прийшла до нього. Розповіла йому про від’їзд Алікс. Вони вже вкотре домовилися про те, що матимуть зробити в наступні дні. Виникло ніякове мовчання.
Була шоста вечора. Квадрат неба над терасою робився ультрамариново-синім. Загорілося кілька зірок, помаранчеві дерева були ще зелені. То була мить, коли денні кольори перехрещуються й вітаються з тихим сяянням ночі. У будинку, як завжди, густішали джунглі, і метр Жюремі не встигав останніми днями їх доглядати. Товсте листя, притиснуте до скла вікна, розпластувалося на ньому під тиском важкої рослинної маси.
— Ви більш не піклуєтеся про свої рослини, — сказала Франсуаза.
— Навіщо? Завтра ж…
Думка про те, що вони менше, ніж за два дні, залишать Каїр і ніколи не повернуться, занурила обох до спільної журби. Поїхати — так, поїхати разом, обрати один шлях, уникати одних і тих самих небезпек — що ж, упродовж останніх двох років саме це вони й робили, але ще ніколи не доводилося їм діяти в такій близькості один до одного. Франсуаза відчула, як засмучує ця думка Жюремі.
— Прошу вас, не журіться. Нікуди не дінешся — ми будемо разом. Так давайте просто цьому радіти. Я не прошу вас ні про що більше.
Вони сиділи навпроти один одного, зовсім поруч.
— Жан-Батіст зник, Алікс теж поїхала, — промовила вона. — Жюремі, невже нас зближує лише те, чого нам бракує?
Метр Жюремі підняв велику, облямовану густою бородою, голову, і зупинив на Франсуазі погляд добрих очей. Вона заховала обличчя на грудях велетня, а той обійняв її. Коли, нарешті, настала ніч, вони крізь вікно увійшли до будинку Франсуази. Вона мала широке ліжко, два кути якого підпирали цеглини. Усю ніч воно скрипіло під ними, немов палуба великого корабля, який розсікає хвилі насолоди, ніжності та волі.
Уранці метр Жюремі повернувся до себе та почав збиратися. Принаймні, саме таким був його намір. Але насправді він ходив з першого поверху на другий, дивився на рослини, які так довго були його єдиним товариством, сідав, підводився, без кінця крутився по кімнаті. Молитися не було сили. Він навіть не уявляв, як слід звертатися до Господа за подібних обставин.
Франсуаза була настільки тактовною, що не заходила. Вона знала, що наступного дня, на світанку, вони вирушать разом, і будуть поруч стільки часу, скільки їй буде завгодно.
О п’ятій вечора в коптильні першого поверху почало темніти. На відміну від сплячого, котрий прокидається від сонячного світла, мрійник нерідко повертається до дійсності лише з приходом ночі. Метр Жюремі запалив гасову лампу і дуже стривожився через те, що нічого не зробив. Він витяг дві старі валізи, що валялися під шафою з його повернення з Абіссінії, і почав складати в них усе необхідне.
О сьомій хтось постукав у двері. Він подумав, що це Франсуаза, і розсердився. Постукали знов. Ця настирливість здалася йому надто зухвалою. Він ще уповільнив крок, з буркотінням підійшов до дверей та відкрив заржавіле вічко, яким ніколи не користався.
— Хто там? — грубо спитав він, дивлячись крізь грати.
На світлому фоні арок виокремився чоловічий силует.
— Чого вам потрібно? — спитав метр Жюремі, гадаючи що йдеться про виклик до хворого.
— Відчини, — попросив чоловік.
— Тихше, друже. По-перше, вдома нікого немає.
Прибулець підійшов до вічка так близько, що мало не торкнувся до нього губами, і прошепотів:
— Не клей дурня, відчиняй.
Метр Жюремі збліднув, немов стінка.
— Це… ти?
— Давай, не змушуй мене стирчати тут у всіх на очах.
Протестант у мить упорався з засувкою, відчинив двері та впустив Жана-Батіста. Вони мовчки, зі сльозами, кинулися один одному в обійми.
— Дай-но подивитися на тебе, — промовив нарешті метр Жюремі, підіймаючи лампу та відступаючи на крок.
Його друга було не впізнати. Очі блищали так само, обличчя виглядало майже як раніше, і можна було, вже дізнавшись, хто це, сказати: «Так, це дійсно, Жан-Батіст». Але все змінилося. Волосся він мав коротке, подекуди з сивими пасмами. Через невеличкі вуса ніс здавався іншої форми. Борідка під нижньою губою, за модою часів попереднього імператора, надавала йому пихатого та обуреного виразу. До цього додавалася шляхетська елегантність: він був одягнений у сірий мишачий камзол, розшитий перлинами, мав манжети з тонкого мережива, шовковий жилет та, в руці, трикутний капелюх з білими пір’їнами.