Але, упродовж останніх кількох місяців, потерпіле від суворого життя вояка тіло Мехмет-бея спричинювало такі страждання, що він навіть не мав ані сили, ані бажання наказати привести до себе якусь нечестивицю, якою би вродливою, молодою та невірною вона не була. Як наслідок, крізь потаємний хід упродовж трьох місяців ходили лише лікарі, з-поміж яких найбільш цінився метр Жюремі.
Він приходив тричі на тиждень. Вартові його знали, і, якщо чули пароль «Ельбор», пропускали. Цієї ночі, як звичайно, він постав там, у широкому плащі, та фетровому капелюсі на голові. Сказав пароль і пройшов у потаємні двері. Одягнений у біле босий служник провів лікаря мармуровими сходами до маленького дворика, потім вони під аркадою з гострих склепінь з мавританським різьбленням пройшли до восьмикутного павільйону, обкладеного блакитними фаянсовими кахлями.
З кедрової панелі звисав на довгому ціпу ліхтар з різнокольорового скла, в якому горіли чотири свічки. Паша сидів у одному з кутів на лавці, простягнувши ноги до жовтої мідної пічки, дим з якої відводився крізь вузький трьохколінчастий димар. Служник пішов.
— Підійдіть, пане лікарю, — промовив Мехмет-бей арабською.
Коли відвідувач сів на табурет з дерева та слонової кістки і зняв свою накидку, турок стрімко підвівся, схопив ніж з інкрустованою рукояткою, який завжди носив на грудях і гукнув:
— Хто ви?
Він хотів кликати стражу. Жан-Батіст зупинив його.
— Не бійтеся, Володарю, мене послав сам метр Жюремі. Я його підручний. Хіба він вам не говорив про мене?
— Невже ви той, хто лікував Негуса Ефіопії? — запитав Паша.
— Саме той, Володарю.
Жан-Батіст низько вклонився.
— Тобто ви саме той, кого я й хотів бачити, — продовжував мавр. — Але ваш підручний сказав мені, що ви у Франції.
— Я повернувся.
— Чому Жюремі не прийшов з вами? Це позбавило б мене цього жаху.
— Він сам захворів, Володарю. Просить вас вибачити його.
Паша повернувся на своє місце біля жаровні.
— Він лікував мене добре. Але завжди казав, що шкодує через вашу відсутність, і не може з вами зрівнятися.
— Він справжній друг, і хотів зробити мені приємне. Насправді ж ми доповнюємо один одного. Я приписую ліки, а він їх змішує зі вправністю, якої я не маю.
— У такому разі, огляньте мене і скажіть, що робити, — сказав Паша з виразом глибокої втоми.
Жан-Батіст почав з розпиту старого про його болі, обставини та місця, в яких вони з’являються. Потім попросив його розповісти про власний спосіб життя, про те, що він їсть та п’є, як спить, як поводиться з жінками. Таким чином Жан-Батіст прояснив для себе сутність цієї людини і, звернувшись до її коріння, розмірковував тепер, які відповідності іншим корінням, іншим створінням — їхньому листю або їхнім плодам — могли повернути цій людині гармонію.
— Даєте ви мені надію на одужання? — спитав Паша.
— Усе залежить від того, як ви це розумієте. Якщо одужати значить для вас знов зробитися двадцятирічним, то ні, Володарю, ви не одужаєте. Якщо це означає повернути собі силу, спокій та щастя, які ще можливі у вашому віці, тоді я можу вас запевнити — цілком вірогідно, що ви невдовзі все це отримаєте.
Турок був дуже задоволений.
— Мені треба повернутися до себе, щоб приготувати ліки, які я вважаю для вас корисними, — сказав Жан-Батіст. — Я сам принесу їх вам завтра.
— Головне, не зволікайте, — сказав Паша нетерпляче. — Жюремі, напевно, вам казав, але повторюю ще раз урочисто: жодного слова про цю справу, особливо франкам.