— Володарю, це я сам маю просити вас про таку ласку. В колонії про моє повернення нікому не відомо, і, в першу чергу, консулу. Я б не хотів, щоб він дізнався. Чесно кажучи, я побачу свого помічника лише вночі. Удень я не виходжу з арабської корчми у старому Каїрі, де зараз мешкаю.
— Оце так дивно, — сказав Паша. — Я думав, ви поїхали до свого Короля, буцімто вам доручили певне завдання.
— Це досить прикра історія, Володарю, — сказав Жан-Батіст з виглядом людини, яка не хоче дошкуляти співрозмовникові власними негараздами. — Вона ще й дуже довга, і містить чимало дивних речей, які, напевно, втомлять вас.
— Розкажіть мені її, — сказав Паша, який, подібно Султану Шахаріяру, нічого не любив більше за історії, від яких захоплює дух.
— Що ж, добре, — почав Жан-Батіст. — Я був у Абіссінії.
Він докладно описав свою подорож, зустріч з Імператором, і поки текла його промова, Паша, напівзакривши очі, усім своїм виглядом показував найсильніше нею вдоволення. Аби посилити насолоду, він наказав принести м’ятного чаю з тістечками.
Жан-Батіст розповів про бажання Негуса не допускати до себе іноземних священиків, і про вдячність Негуса Паші — за те, що він дозволяє Ефіопській церкві отримувати з Єгипту свого архіпастиря.
— Він хоче жити в мирі в своїх горах.
— Аллах бачить — він має рацію! Я вважав його менш розумним, а ви принесли мені добру новину. Але, — продовжував Мехмет-бей, — це не пояснює, чому ви тут переховуєтеся.
— Я зараз підходжу до цього, Володарю! Це тому, що після всього я поїхав до Версалю.
Жан-Батіст пустився в довгу розповідь двору Короля-Сонця, яку Паша слухав, розкривши рота. Під час воєн в Європі він не раз сподівався потрапити в одну з цих блискучих столиць. Нажаль, йому довелося провести свої найкращі часи в військових біваках серед поля, і коли раптом траплялося взяти якесь місто, то це відбувалося лише після повного його руйнування. Жан-Батіст підступно подовжив опис жінок, їхніх зачісок та парфумів. Бідолашний старий вояк мало не знепритомнів.
Потім він почув приємну для нього розповідь про королівську аудієнцію, в якій не було жодної згадки про гниле вухо, а йшлося лише про сильний інтерес Короля Франції до сходу.
Вони погодилися в тому, що це великий король: Мехмет-бей шкодував, що Людовік XIV не є мусульманином, але наважився припустити, що він має всі якості для того, щоб ним зробитися.
— І все ж-таки це не пояснює, чому ви переховуєтеся.
Ніч проходила, служник двічі приходив змінити вугілля в жаровні. Паша наказав принести кальян і розділив його з Жаном-Батістом. Тепер вони були щирими друзями, і теплота їхньої бесіди не дозволяла помітити різницю в суспільному становищі, яка існувала між ними.
— Наш великий Король, нажаль, є лише королем, і це мало чого варто, особливо, в порівняні з Богом. Отець Небесний усе бачить…
Мусульманин, який жив під цим постійним наглядом, з покорою підняв очі догори.
— Немає Бога крім Аллаха! — сказав він мимоволі.
— …У той час, як земні правителі всього бачити не можуть.
— Це вірно.
— Навіть того, що відбувається навколо них, вони інколи не знають, — сказав Жан-Батіст.
Він зробив дві затяжки з дерев’яної трубки, яку йому протягував Паша, потім продовжив:
— Я певний, що Король Людовик XIV не потерпів би того заколоту, який я відкрив у його дворі, якби він дізнався про нього.
— Заколот! — повторив Паша, який, попри пізню годину, слухав розповідь лікаря з усе зростаючою увагою.
— Інакше його не назвеш. Ви хочете знати, чому я переховуюсь. То це просто тому, що я не хочу служити отим заколотникам.
— Про що саме йдеться? — спитав Паша, який згоряв від нетерпіння.
— Про вас, Володарю.
— Про мене!
— Так, про вас, про Єгипет, про Абіссінію. Словом, про те, що плетуть ті, кого ви тут приймаєте, і на кого ви поширюєте дипломатичний захист.
— Кажіть усе, в ім’я бороди Магомета! — гукнув Паша майже підвівшись, і прийнявши через цікавість погрозливий вигляд.
— Заспокойтеся, Володарю, зараз розповім усе докладно. Сподіваюся, ви не будете надто суворі з тим, хто є лише жертвою того, про що розповідає.
— Та годі вже…
— Ну, добре: моїм завданням у Абіссінії було лише лікування Короля. Той, у свою чергу, послав мене до Парижа, щоб подякувати іншому королю, якому він вважав себе зобов’язаним.
— Про це ви вже казали.
— Так, але виявилося, що у Франції ця подяка абіссінця декого наштовхнула на певні думки.