Розділ 8
Наступної ночі, о тій самій години, Жан-Батіст знов пройшов крізь потаємний хід. У руці він мав невелику торбину. Паша прийняв його в тій самій кімнаті. Щойно побачивши аптекаря, він попросив показати ліки. Жан-Батіст витяг пляшечки, повну порошку маленьку коробочку, торбинку із сушеним корінням. Йому знадобилася неабияка твердість, щоб не дати Паші проковтнути все це разом, не сходячи з місця. Метр Жюремі його, звичайно, попередив, що цей турок має надзвичайний апетит до медикаментів; але він не припускав, що до такої міри.
— Гадаю, ви маєте служника, який готує вам ліки, — сказав Жан-Батіст. — Може, краще його покликати, щоб він сам почув від мене, в який спосіб їх використовувати, і щоб потім він міг тримати їх при собі.
Паша поплескав у долоні, прокричав ім'я охоронцю, який постав на порозі. Миттю пізніше увійшов старий служник, і шанобливо привітав обох чоловіків. Він був невисокий та худорлявий, мав вузьке та сумне обличчя покинутого хорта.
— Ось мої нові ліки, — сказав Паша. — Слухай уважно, Абель Мажид, як з ними треба поводитися.
Жан-Батіст дав докладне пояснення, змусив камердинера все повторити, і передав йому торбину. Паша настояв на тому, щоб прийняти першу дозу зараз же.
— Раніше, ніж за кілька тижнів, поліпшення не чекайте, — сказав йому Жан-Батіст.
Але на Пашу подіяло вже те, що він проковтнув ліки, і, смакуючи гіркоту в роті від хіни, він, задоволений, розтягнувся на подушках із настроєм юної нареченої. Однак, щойно він повернувся до дійсності, і разом з нею, до спогаду про минулий день, то одразу ж спохмурнів.
— Я викликав цього собаку Патріарха, — почав він. — Ви сказали правду про єлей. Він зізнався. Проте, я сам відкрив йому причину всього цього. Цей дурень бачить лише золото. Він, звісно, замислився над тим, чому капуцини так хочуть коронувати імператора, який править уже упродовж п'ятнадцяти років, але він так і не здогадався. От телепень! Та як почав вибачатися… І досі б вибачався, якби мій служник за моїм наказом не копнув його під сідницю, і він не полетів би геть.
Паша гучно відригнув, подякував за це Аллахові, і продовжив розповідь:
— Бачився я також з консулом Франції. Того викликати не знадобилося. Він прийшов скаржитися, бо в нього два дні тому на Олександрійському шляху вкрали доньку.
Жан-Батіст зробив здивований вигляд.
— Ви знаєте її? — спитав Паша.
— Бачив у консульстві. То була дуже вродлива дівчина.
При цьому спогаді Жан-Батіст не зміг уникнути хвилювання.
— Мені про це казали, — продовжував Паша. — Дуже шкода — це все, що я міг відповісти. То, напевно, розбійники. На шляху їх повно. Друга жінка, що також була в кареті, і якої вони, звісно, не схотіли, бо вона була вже не першої молодості, зробила опис розбійників, але, нажаль, досить невиразний: двоє молодиків у тюрбанах, з чорними вусами, та ще — говорячи, згадують Аллаха. Вони увезли дівчину в сідлі, кудись на північний захід. Потім її, напевно, відправлять кораблем до Кіпру, а там вона прикрасить собою який-небудь бордель на Балканах, чи десь у іншому місці.
— Бідолашна дівчина, — відсторонено вимовив Жан-Батіст.
— Так, і зазначте, що, якби цього не трапилося, то її життя було б ненабагато кращим.
— Чому?
— Її батько казав мені, що вона їхала поступати до монастиря. Я щиро поважаю вас, пане лікарю, але ви християнин, і у вашому світі є речі, яких я ніяк не збагну: нащо тримати всіх цих жінок для одного лише Бога? Ви вірите, що він потребує подібних речей? Хіба він створив статі не для того, щоб вони єдналися? Коли консул пояснив справу, мені кортіло сказати йому, що дівчина, принаймні, хоч і в полоні, але зможе комусь послужити. Ну, годі вже про це. Одним словом, наш месьє де Майє був дуже стривожений. Він майже забув про свою амбасаду. Я кажу «майже», бо щойно я спитав його про новини про неї, він накинувся на цю тему. З тих пір, як ви відкрили мені очі, я розумію, чому він так цим переймається.