— Добродію, — сказав Жан-Батіст арабською.
Мюрад примружив короткозорі очі та привітався, не в змозі приховати легкого занепокоєння.
— Посол Мюрад, якщо я не помиляюся? — сказав Жан-Батіст.
— Так! Звідки ви знаєте?
Вірменин схопив свічку та підніс її до обличчя свого співрозмовника.
— Але… Ви схожі на… Це ти, Жане-Батісте?
— Цить! Я шевальє де Водзорг.
— Ось воно як, — вимовив трохи розчарований Мюрад. — Я мало не подумав…
— Та ні, дурню, це дійсно я. Але не треба всім про це кричати. Особливо твоїм новим друзям…
— Вони мені не друзі. Ці пани — видатні вчені. Вони бажають вивчати Абіссінію. Оскільки я не мав від тебе жодних новин…
— Ти правильно зробив, що поїхав, Мюраде, — сказав Жан-Батіст, посміхаючись.
Він витяг баклажку з лудженої міді та налив білої рідини в порожню чашку Мюрада, а потім у свою, яку приніс зі свого столу.
— Горілка, — сказав вірменин. — У Родючій Аравії, на землі Пророка… Ти не боїшся!
Вони обережно цокнулися та випили до дна.
— Ні, — сказав Жан-Батіст, — я боюся. За тебе.
— Що ти хочеш сказати?
— Ти вирушаєш на Массауа?
— За два чи три дні, коли шериф Мекки завізує папери цих месьє.
— Як давно ти бачив Наїба?
— Дійсно, вже давно. Добрий старий!
— Його вже немає.
— Немає жахливого Мохамеда?
— Так, Мохамед помер, ти матимеш справу з його племінником, Гасаном. Він ще жахливіший. Його ненависть до франкських священиків безмежна.
— Але ж це нас не стосується. Мене просив привезти вчених сам Негус, якщо такі знайдуться.
— Вчених — так. Але єзуїтів?
— Що? — скрикнув Мюрад. — Що ти таке кажеш?
Жан-Батіст схопив вірменина за комір сорочки та заговорив йому просто в обличчя:
— Я кажу, що ти зараз везеш до Масауа шість найчистішої води єзуїтів. Якщо вже ти такий наївний, і не розпізнав їх, то є надія, що Наїб трохи розумніший. Якщо ж припустити, що він теж про це не здогадається, то Імператор прийматиме разом з тобою шестеро осіб, які матимуть одну мету: навернути його в католицтво. Він змусив нас присягнутися більше їх не привозити, та ось повертаєшся ти, з цілою пів-дюжиною в своєму багажі!
Він випустив Мюрада, який упав на стілець знесилений, немов після биття палицями.
— Я пропав, — сказав вірменин.
Він почав мовчки ридати, немов дитина.
— Припини, — сказав йому Жан-Батіст, наливаючи нову чашку горілки.
Мюрад випив її одним ковтком, і став ще сумнішим.
— Краще б я не відмовлявся від своєї думки, і зробився кухарем у Каїрі. Я знаюся лише на цьому. Усі ці ваші релігія з політикою мене геть змучили.
— Послухай, Мюраде. Роби так, як я скажу, і тобі нічого буде боятися. Імператор прийме тебе як рідного, і ти зможеш зробитися кухарем у нього, якщо забажаєш.
Мюрад мовчки шморгнув носом і несвідомо випустив з рук чашку на стіл. Жан-Батіст кинув швидкий погляд у бік кухні, та знов налив йому.
— Завтра вранці, на світанку, ти поїдеш у порт, — м’яко сказав лікар. — Я дам тобі торбину із золотом, яка допоможе переконати будь-якого капітана фелюги. Перетинай Червоне море, та йди до Наїба. Попередь його, що на його землю хочуть увійти шестеро єзуїтів, та що, на щастя, тобі вдалося від них відірватися. Потім рухайся до Гондару, передай мої вітання Імператору, скажи йому, що Король франків прийняв його амбасаду і благословив її. На цьому твоя місія завершується. Ти повернешся до своїх кузенів і дядька, і, сподіваюся, будеш щасливим решту свого життя.
— А єзуїти? — спитав Мюрад, повеселішавши від цих слів та трьох чашок горілки.
— Я займуся ними.
— А… що буде з тобою?
— Я, мій друже, щаслива людина. Сподіваюся невдовзі стати ще щасливішим.
— А твоя наречена?
— Я їду до неї. Хто знає, може ми ще зустрінемося з тобою в Гондарі?
Вони цокнулися ще двічі. Жан-Батіст повторив свої настанови та роз’яснив найменші подробиці. Вони розлучилися близько півночі, після теплих дружніх обіймів.
Розділ 9
Упродовж наступного дня Жан-Батіст уважно спостерігав за шістьома гостями готелю, які супроводжували Мюрада. Відсутність вірменина вони помітили лише опівдні, бо той мав звичку пізно прокидатися. Один з них прийшов постукати у двері його кімнати. Униз він зійшов вельми схвильованим. Як було умовлено напередодні з Жаном-Батістом, Мюрад наказав власнику готелю повідомляти всім, що він поїхав у справах до міста. Оскільки жоден іноземець не міг цього зробити без особливого дозволу, єзуїти сприйняли цю новину покірно. Вони розосередилися по садку та пильному шляху, що вів до порту, по якому можна було вільно пересуватися на відстань п’ятисот метрів.