Єзуїти з жахом подивилися на цього молодика в елегантних шатах яскравого кольору та в мереживі, який так суворо їх уразив.
— Що ми маємо зробити? — спитав із гідністю отець де Моно.
— Не їхати до Каїру, де вас приймуть дуже погано. Не намагатися дістатися до Абіссінії сушею, бо місцеві князі упереджені проти вас. Існує лише одне рішення: сідайте на фелюгу, повертайтеся в Суец, потім на Святу Землю, до Франції чи куди вам заманеться. У світі є достатньо країн, де ви вже почуваєтеся, як удома.
Жан-Батіст підвівся, обводячи усіх очима, і сказав немов сором’язливо, нібито каявся в чомусь:
— Я поважаю кожного з вас, повірте. Якщо б мені треба було вас видати, я зробив би це іншим чином. Ні, я, скоріше, вас рятую. Але я вірний слову, яке дав королю.
Удар долі єзуїти витримали добре, і Понсе був схвильований більше, ніж вони. «Це тому, що я вільний у своїх вчинках, — гадав він. — І сам за них відповідаю. Вони ж не мають своєї волі; вони підкоряються…»
Він чемно попрощався, пішов до дверей, потім повернувся до них для останнього слова:
— Турбувати шерифа Мекки, звичайно, немає рації. Наразі він не знає, хто ви, а коли дізнається, то ви пожалкуєте про це ще більш, ніж я пожалкував би на вашому місці. Отже, йдіть відпочивати, тепер пізно. На добраніч вам, любі отці.
Він пішов до своєї кімнати.
О п’ятій ранку, в повному безвітрі, маленька фелюга, найнята Жаном-Батістом, відносила його нерухомим морем, у водах якого відбивалася зоря. Восьмеро веслярів розтинали веслами поверхню, узявши курс на північний захід, на Кассіопею.
Того ж тижня загін турецьких вершників, відряджений Пашею, зупинив біля третього водоспаду двох капуцинів. У торбині одного з них знайшли документ, який призначався для Абуни Абіссінії, та посудину з олією. Їх доставили до Каїру та привели до коптського Патріарха, котрий засвідчив автентичність листа, але офіційно заявив, що ніколи не бачив ні посудини, ні олії. Брат Паскуалє вперто відмовлявся відповісти, де захований справжній єлей. Ця відсутність доброї волі, про яку Паша наголосив у своєму листуванні з Константинополем, спричинила видворення до Італії більше половини конгрегації. Відтак місій до Абіссінії цей орден не поновлював.
Дю Руль мав лише один клопіт: утримувати дисципліну в своєму війську. Він понабирав у нього таких хоробрих і жадібних до завоювань та багатства вояків, що мав постійно угамовувати їхній запал. Найбільшу спритність ці сміливці показували тоді, коли бачили перед собою якусь невинну істоту, котру можна обібрати. Утім, поки вони були на мусульманський землі, їх належало стримувати. У Абіссінії буде інша справа. Вони, однак, охоче уявляли, що там бігатимуть власно за ними, таких вони наслухалися казок про хтивість тамтешнього жіноцтва.
Їх добре підготований, споряджений та озброєний караван прибув до Донголи без жодних складнощів. Король цього міста прийняв їх так добре, як лише міг.
Проте, дю Руль та Рюмійяк ледве не померли від сміху під час урочистого обіду, який дав на їхню честь володар, — такою сміховинною здалася їм ця жалюгідна та немов бруднувата пишність.
— Бути дикуном, чи майже дикуном, було б непогано, — казав дю Руль, — якби вони хоч мали через це якісь переваги: свободу, природність. Та де там! Вони ще більш захоплюються етикетом, ніж старі герцоги у нас удома.
Проміж собою вони дуже скаржилися на драгомана Фрізеті, який робив вигляд, що сприймає все це серйозно, і намагався поліпшити їхню поведінку. Це вже було занадто: справді, треба було заїхати до чорномазих, щоб простолюдин навчав шляхтичів поводитися в світі.
Не знайшовши в цьому місті нічого цікавого для обміну, вони наступного дня вирушили в Сенаар.
До перших двох оаз дісталися легко. У третій Белак, голова каравану, прийшов до дю Руля і висловив йому своє занепокоєння. Троє погоничів верблюдів заявили, що не хочуть іти далі. Ніхто не зміг добитися від них пояснення причини. Невеличке населення оази показувало незрозумілий страх перед цими франками, хоча воно вже звикло зустрічатися з білими без страху. Як на зло, один зі сбірів загону, міцний молодик з Далмації, занадто фамільярно ляпнув нижче спини одну босоногу дванадцятирічну дівулю, на захист честі якої тубільці виступили з дивним захватом. Дю Руль викрутився з цієї халепи за допомогою намиста з венеціанського скла для жертви залицянь та старих черевиків для її батька. Однак було не схоже, щоб дикуни цим задовольнилися. Справа виявилася, дійсно, неприємною. Вона ясно свідчила — принаймні, на думку Рюмійяка, — про упередження цього племені проти таких щедрих чужинців.