Ось вони й завоювали все, чого прагнули. Їх роз’єднували лише десять кроків кам’янистою землею. Нерівність походження, непохитність батька, немилість Короля та недобрі наміри такої кількості різних людей ускладнювали цей шлях не більше, ніж ці дрібні шматочки застиглої лави, які котилися з-під їхніх ніг.
Опинившись на відстані простягнутої руки, вони щосили вдивлялися один в одного. Зрештою, до цієї миті вони лише робили все, щоб уможливити цю справжню, уважну першу зустріч. То вже не була комедія опущених очей та прихованих поглядів. Вільні, вони мали спочатку добре роздивитися один на одного, роздивитися без сорому, аж до самого дна душі, побачити один одного такими, якими вони зробилися, тобто більш, ніж будь-коли, самими собою.
Алікс повільно підняла руку та піднесла її до губ Жана-Батіста. Він поцілував кінчики її пальців. Вільні, вони більше не мали ховати свою насолоду, зменшувати поспішливістю її глибину.
Небо було переповнено величезними білими, нерухомими ватними хмарами. Жан-Батіст скинув свій камзол на каміння, обійняв Алікс. Вільні, вони не повинні були відмовлятися від власних бажань, коли ці бажання були взаємними, і не треба й зазначати, що вони дійсно були в ту мить такими. Вони цілувалися, зливали губи, ласки, і про це не скажеш нічого такого, що не зможе уявити собі кожний, хто хоча б одного разу за своє життя був цілком щасливий.
Вони пробули в горах увесь ранок — ходили, обійнявшись, зупинялися, щоб продовжити перервані поцілунки. Величезні базальтові плити складалися одна до одної, немов сторінки гігантської книги. Даль відкривалася оку смугами, що змінювали одна одну, набуваючи різних відтінків блакитного, аж до найбільш віддаленого лілового, який належав Червоному морю. Немає у світі місця більш неспокійного, ніж ці синайські кручі: вони немов щойно піднялися з самого вогняного нутра землі та одразу ж занурилися в бурхливе лоно неба, сповитого дощем та скрученого вихорами. Вони ходили під гарячим вітром, який здіймав та переплітав їхнє волосся.
— Яке дивне місце! — сказав Жан-Батіст. — Тут кожної миті чекаєш, що з-поза хмар з’явиться сам Бог.
— А що б ти зробив, якби він опинився тут, перед нами? — спитала, сміючись, Алікс.
— Попросив би його сісти, ну, наприклад, на цьому камені, бо мені здається, що він дуже старий, і стомлений.
— А далі? — питала Алікс, відсуваючи пасмо волосся з чола коханого.
— А далі я попросив би його благословити нас, і ми би розмовляли про його життя, і про наше.
— А якби він дав тобі заповіді?
— Я відповів би, що вони вже вписані в творіння, і йому не слід робити їхнім хоронителем когось особисто, щоб ніхто більш не вигадував священиків, королів, батьків та іншого зла.
— Ти був би доволі зухвалим, і він міг би поразити тебе блискавками.
— Чому це? — промовив Жан-Батіст серйозно. — Якщо Бог існує, то він любить щасливих людей.
Так проходили години цілковитого щастя, між коротких розмов, сповнених сміху, та довгих ласок.
Повертаючись, нарешті, до монастиря, вони ще трохи просунулися в розповіді про розлуку — цієї теми їм було ще довго не вичерпати до кінця. Алікс усе ж-таки зізналася, що віддалася іншому чоловікові, бо ця таємниця обтяжувала її серце. Вона сказала, кому, та коротко пояснила, чому.
— Ти його кохаєш? — спитав Жан-Батіст.
— Я думала про тебе весь свій час, і жодної миті не припиняла кохати тебе.
— Тоді яка мені різниця! Я не твій володар, і для нашого союзу жодних умов не потрібно.
Жан-Батіст про себе посміхнувся думці, що він уже помстився своєму супротивнику, хоча не мав ані такого наміру, ані бажання.
У монастирі вони обідали в товаристві Франсуази та метра Жюремі. Протестант приймав своє щастя охоче. До нього повернулися звичайні красномовство та усмішка. Головним питанням було куди податися. Бо вони ще знаходилися, хоч і під захистом Святої Катерини, але все ж-таки на землі Великого Султана, та їх, без сумніву, розшукували.
— Ми з Франсуазою поїдемо до Франції, — сказав метр Жюремі.