По смерті Людовика XIV їм стало відомо про призначення регентом герцога Орлеанського, з яким Жан-Батіст так і не познайомився, коли той був герцогом де Шартром. Він написав йому. Регент відповів власноруч, висловив гаряче бажання бачити його в Парижі. Жан-Батіст порадився з Алікс; зрештою, вони вирішили не залишати ані своїх теплих гір, ані троянд.
Щодо Абіссінії, то, після загибелі дю Руля, яка наробила багато галасу, жалюгідного провалу єзуїтів та видворення капуцинів, вона впродовж майже сторіччя з половиною не знала жодного чужоземного втручання — за винятком рідких та миролюбних експедицій англійських географів. Лише у другій половині ХІХ-го сторіччя прориття Суецького каналу привернуло увагу колонізаторів до Червоного моря, і на абіссінську землю знову ступили ті, кого колись не допустив на неї Понсе. Можливо, саме завдяки тому, що країні вдалося зберегти віру своїх предків, вона мала сили чинити опір загарбникам.
У хроніках італійської Ерітреї початку ХХ-го сторіччя зустрічається ім’я якогось Понсе, аптекаря з Асмари. Цілком можливо, що йдеться про одного з нащадків чотирьох дітей Алікс і Жана-Батіста. Ніщо цьому не суперечить, але ніщо цього й не підтверджує, бо про щасливих багато не говорять. Вони живуть, та й годі, і щастя заміняє їм історію.
Інформація видавця
Зміст
І. Наказ потерпілого • 5
II. Подорож до Абіссінії • 105
III. Вірча грамота • 247
IV. Королівське вухо • 346
V. Неопалима купина • 445
Епілог • 546
Жан-Крістоф Руфен народився у 1952 році в Буржі.
Професія лікаря дісталася майбутньому письменнику в спадщину від діда, котрий лікував вояків ще під час Першої Світової війни, а під час Другої — був ув'язнений у Бухенвальді за те, що переховував у своєму будинку в Буржі учасників французького Опору.
Писати Ж.-К. Руфен почав у 1997 році, і за перший свій роман «Абіссінец» — історичне полотно у стилі Дюма та дусі Дідро, або, інакше кажучи, проповідь принципів гуманізму у вигляді захоплюючого пригодницького роману — отримав премію Гонкур за перший роман, а також премію Медітеране.
Двадцять років свого життя Ж.-К. Руфен — доктор медичних наук, віце-президент «Лікарів без кордонів» — провів, працюючи у гуманітарних організаціях у Нікарагуа, Афганістані, Філіппінах, Руанді та Балканах. Цей досвід дозволив йому добре дослідити роль подібних структур у конфліктних ситуаціях. Цій проблематиці присвячені есе «Гуманітарна пастка» та другій роман Ж.-К. Руфена «Програні справи» /«Les causes perdues»/, відзначений у 1999 р. премією Інтеральє.
У 2000 р. письменник удостоюється Гонкурівської премії за роман «Червона Бразилія».
* Гонкурівська премія за перший роман та Премія Медітеране за «Абіссінець», 1997 р.
* премія Interralié за «Програні справи», 1999 р.;
* Гонкурівська премія за «Червона Бразилія», 2001 р.
Та, що грає в го
«Та, що грає в го» — роман тридцятиоднорічної письменниці китайського походження, яка останні тринадцять років живе в Парижі і пише французькою. У 2001 році, він отримав «Гонкура від журі ліцеїстів».
Дія відбувається у Маньчжурії в 30-і роки, у період японської окупації. Непарні глави роману написані від імені шістнадцятирічної дівчини, що грає в го, а парні — від імені японського офіцера — сталевого самурая, — який одного разу став її партнером по грі на площі Тисячі Вітрів у маленькому місті на півночі Маньчжурії… Усе розділяє закоханих: релігія, звичаї, країни, війна. Вони зустрічаються, вони люблять один одного, без жесту, без слова, без кінця, у той час як Китай хитається під ударами загарбника… Мрії і мовчання плетуть нить цього роману.
Риба любові
Роман молодого французького прозаїка, драматурга і критика, відзначеного багатьма літературними преміями, Дідьє ван Ковелара «Риба любові» написано напрочуд просто, легко й вишукано. Звичайні слова складаються якось так, що занурюєшся в книжку з головою.
Під час аукціону, Філіп, безтурботний молодик, без тями закохується у незнайомку: Беатріс. Вона баскетболістка і відвідувачка в'язниці, живе у своїх бабусь і зберігає піранью у формаліні, на пам'ять про свого батька, який зник в Амазонії. «Риба», від пригод, що почалися з непорозуміння, веде незвичайну пару до Венесуели… Ця пронизана гумором епопея кохання, вибудована рельєфними, яскравими персонажами, змушує розсміятися, але й замислитися.