— На біса мені здалося його народження! — процідив крізь зуби консул.
На думку месьє де Майє, лише дворянин мав здатність народжуватися в якомусь певному місці, яке носить його ім’я і де він володіє землею та людьми. Інші народжувалися, де доведеться, і відомості про це годилися лише для анекдотів.
— Яка причина цих мандрів? — знов запитав він. — Може цей Понсе протестант, як його компаньйон?
— Здається, що він переїжджає з місця на місце під страхом викриття. Він лікує та готує ліки без жодного диплома. Але, стосовно його віросповідання, нам достеменно відомо, що він похрещений як римський католик.
— Однак, я ніколи не бачив його в каплиці.
Так називали прилеглу до консульства маленьку церкву, де щонеділі збиралася колонія франків.
— На жаль, більше чверті нашого народу поводиться не краще за нього.
— Мені це відомо, і колись уже треба буде навести лад у цій справі.
— Кюре казав, що інколи бачив його в ті години, коли не було богослужінь, за тих часів, коли він щойно оселився у колонії. Одного разу він навіть приніс до церкви квіти.
— Він уже сповідався?
— Жодного разу.
Консул знизав плечима та з нетерпінням повернувся до вікна. Месьє Масе порився у пожовклих паперах, що він їх тримав у себе на колінах. Крізь відкриті вікна до карети заходило тепле повітря арабського міста з пахощами сухих прянощів та кави. Карета їхала крізь юрбу такими вузенькими вулицями, що перехожі майже торкалися її дверцят. Діти вигукували якісь жарти своєю мовою та розбігалися хто куди. Жінки, завжди маленькими групками, щільно загорнуті у бавовняні покривала, кидали цікаві погляди в середину карети.
— Стягнень мало, — продовжував секретар. — Нічний бешкет: він напився зі своїм компаньйоном, невідомо з якої нагоди. Скарга на дуель: насправді, вони б’ються на шпагах лише проміж собою, для розваги. Понсе часто зустрічається з турками, лікує Пашу, беїв, кайю азабів та кайю яничарів, багатьох купців…
Саме це ускладнювало справу консула. Ласка турецького володаря, у якій перебував Понсе, надавала йому великої незалежності. Консул знав з власного досвіду, що ніколи не варто тиснути на людей, які легко можуть налаштувати проти вас тубільців та викликати дипломатичні конфлікти. Цей Понсе теж мав це знати. Консул побоювався, що під таким прикриттям він дозволить собі досить зухвалу поведінку.
— Ваше досьє надто коротке, вас нема за що похвалити, — сказав консул суворо, хоча зазвичай він приділяв не дуже-то велику увагу нагляду за своїм народом.
Наприкінці свого маршруту карета зупинилася проти будинку, на який указав консул. Багатий купець, котрий був його власником, вийшов здивований та радісний їм назустріч. Дипломат мав незадоволення пояснювати цьому телепневі, що він, звичайно, дуже радий його бачити, але, відверто кажучи, на нього тут чекає інша незначна справа, питання чистої цікавості. Після чого він узяв під лікоть месьє Масе та поважно перетнув вулицю.
Будинок, де мешкали метр Жюремі та Понсе, був значно менш привабливим за той, що стояв навпроти нього. Це, скоріш, було скупчення будівель у два поверхи, які немов приклеїлися одна до одної. Вони б являли з боку вулиці майже однорідну поверхню, якби не були обвішані усіма можливими дерев’яними пристосуваннями; ці риштування складали знизу щось подібне до галерей з аркадами, де можна було пересуватися в затінку, а вгорі — балкон, який служив навісом від сонця та зберігав прохолоду в кімнатах. Зовні домівка аптекарів мала вигляд цілком подібної до своїх сусідок частини цього неподільного кварталу. Він приютив, у страшенній тісноті та майже у нечистоті усіх тих, хто вів у колонії найжалюгідніше життя: нових прибульців, банкрутів, удовиць, незаконнонароджених дітей мішаної раси, яких консул мав доброту інколи терпіти серед свого народу.
Двері в аптекарів були відчинені. Аби не викликати своїм перебуванням надворі підозри, дипломати зайшли до середини, не дочекавшись, коли їх покличуть. Прибіг метр Жюремі та провів гостей крізь вузький передпокій аж до великої та темної кімнати, яка займала весь перший поверх будинку. У цьому місці царював несусвітний розгардіяш, який важко було навіть охопити оком. Перше, що вражало, була виблискуюча жовтими відсвітами мідна ступа. Залізні реторти, які стояли на розжареному вугіллі, випускали цівки диму, котрі прагнули піднятися вгору, але, обтяжені таємничими й важкими субстанціями, могли лише горизонтально тягнутися уздовж мурів. У одному куті старе простирадло прикривало солом’яну підстилку. До низької, почорнілої від кіптяви стелі була причеплена сотня чи дві кошиків з вербової лози, переповнених сухими рослинами, зморщеними фруктами та хлібними шкоринками, що їх колись вдалося відвоювати в пацюків.