Консул з секретарем обоє ненавиділи оту вільність, один — через розпуку, що не може її підкорити, другий — через жаль, що ніколи не зможе віддатися їй повною мірою, хоча, водночас, вони мали її визнати. Жан-Батіст трохи помовчав, а потім зробив останній крок у напрямку відвідувачів і сказав із посмішкою:
— Негуса Абіссінії! Про це, месьє, треба побалакати.
Розділ 7
Мадам де Майє чекала на чоловіка на верхній сходинці ганку. Вона намагалася трохи освіжити себе, знервовано обмахуючись великим віялом з китайського паперу, прикрашеного трояндами. Карета повернулася об одинадцятій годині. З неї вийшов консул зі своїм помічником. Мадам де Майє кинулася до чоловіка.
— Любий друже, — сказала вона, — благаю вас. Відпочиньте хоч трохи, ви ніколи не зупиняєтеся. Цей клімат небезпечний. Ваше серце…
— Не бійтеся за мене, — сказав консул, — бійтеся скоріше за державні справи, що їх не так легко вести. Та скажіть мені, де знаходиться зараз отець Версо.
— Він уже понад годину веде в своїй кімнаті нараду з двома отцями-єзуїтами, які навідалися до нього цього ранку.
Консул попрямував на другий поверх, зробивши месьє Масе знак іти за ним.
Позаду просторої кімнати, відведеної єзуїтові, був розташований маленький робочий кабінет з низькою стелею та з панельними мурами, який зробився улюбленим місцем священика. Месьє де Майє постукав, йому дозволили увійти, а слідом за ним впустили месьє Масе.
Вони сіли до столу, навколо якого вже чорніли силуети трьох церковників.
— Дозвольте мені представити вам отця Габорйо, якого ви вже знаєте, та отця де Бревдана, з яким, здається мені, ви поки що не зустрічалися, — сказав отець Версо.
Дипломати привітали двох священиків. Отець Габорйо мешкав у колонії щонайменше упродовж п’ятнадцяти років. Це був кремезний чолов’яга з величезними червоними руками і такого ж кольору обличчям. Він давав уроки дітям франкської колонії. Не одна зачарована генерація маленьких учнів марно силкувалася зрозуміти, яким чином зуби його верхньої щелепи, що хаотично стирчали з рота в усіх можливих напрямках, змикалися з нижньою щелепою, яка була аж ніяк не менш химерної форми. Однак щоразу, тільки-но святий отець замовкав, чудо відбувалося, і його драконячий рот знов мирно закривався. Єдиним наслідком цієї вади прикусу була, здавалося, схильність отця Габорйо до рідких речовин — таке припущення, принаймні, має право існувати. Консул, котрий користувався, як відомо, майже монопольним правом на продаж вина, мав щедрість постачати його конгрегації за ціною собівартості. Він утрачав на цьому зовсім небагато, звісно, за умови, що святі отці не зловживатимуть. Такий гріх водився тільки за отцем Габорйо. Якщо благочестя месьє де Майє не дозволяло йому вважати цього священика п’яницею, то ніщо, натомість, не могло йому завадити дивитися на нього майже як на крадія.
Інший єзуїт був його повною протилежністю. Він був високий; хоч і не худий, але з тендітними руками та воскуватою шкірою; до того ж він носив маленькі окуляри в мідній оправі, які ледве втримувалися на його крихітному носику. Через невеличкий розмір цієї осередкової частини його обличчя випуклий лоб під коротким стриженим волоссям та великі губи з підборіддям здавалися ще більшими. Але все те, що видавалося вперед, було утворене скоріше з плоті, чим з кісток: губи ледве змикалися, а шкіра на шиї починала вже провисати. У ньому, зігнутому, та ще й з таким лобом та з такими окулярами, з кістлявими долонями, які звикли перегортати пожовклі сторінки, з першого погляду впізнавалася вчена людина.
— Так, — сказав з поклоном консул, — я, звичайно, не знайомий з отцем де Бревданом.
— Він прибув лише два місяці тому, а ви знаєте, що турки завдають нам чимало клопоту. Офіційно ми маємо право на постійну присутність у Каїрі лише одного з нас. Інші є просто відвідувачами. Тобто, для представників влади цей отець — не більше, ніж звичайний подорожній.
Бревдан зобразив сором’язливу усмішку, дивлячись на консула краєм ока, не повертаючи при цьому голови.
— Отже, — продовжував отець Версо, — чи знайшли ви когось на роль посланця?