— Так, отче мій, — відповів консул, — я знайшов одного, і, повірте, це було не так вже й легко. Француз, католик, міцної статури, природжений авантюрист.
— Охоче вірю, що це рідкісний фрукт, — сказав єзуїт, обводячи стіл поглядом, в якому читалося тверде сподівання на загальне схвалення. — Ви вже остаточно зупинилися на ньому?
— Тобто… Він прийде сюди по обіді. Він поки що не дав своєї згоди. Я подумав, що краще було б його не квапити. Ви самі його зможете посвятити в усі подробиці місії. Якщо знайдете його підхожим, ми разом з ним поговоримо, і від цього наше доручення стане для нього ще більш значущим.
Потім месьє де Майє докладно описав особу, про яку йшлося. При цьому він, на його власну думку, зробив дуже непоганий вибір між її чеснотами та чудернацтвами. Він знайшов слушним заздалегідь розсіяти сумніви отця Версо щодо можливого віку кандидата, який мав предстати перед його очима.
— Він виглядає досить молодим, але, за даними поліції, насправді є значно старішим, ніж здається.
Консул додав із усмішкою:
— Мабуть, це завдяки рослинному серцевому засобу, що він його приписав сам собі з метою експерименту.
— Еліксир молодості? — запитав отець Габорйо, який усе життя вживав рослинні витяжки, щоправда, з невеликим успіхом.
— Гадаю, що так. Нічим іншим його дивний вигляд пояснити неможливо.
Вони ще трохи поговорили про подібні знадоби. Нарешті служник, якого послала до них мадам де Майє, проголосив початок обіду, і вони вийшли з кімнати.
За обідом була присутня мадемуазель де Майє. Бажаючи блиснути, отець Версо майже в усіх деталях розповів про ефіопську місію, яку було споряджено за наказом самого Короля. Консул знайшов цю відвертість марною та навіть небезпечною. Він пообіцяв собі того ж вечора поговорити з донькою, щоб роз’яснити їй усю таємничість, котрою мала бути оточена ця тема. А поки що обід проходив досить жваво. Отець Версо повідав усе відоме єзуїтам про абіссінських імператорів, котрим удалося навернути одного з них на початку сторіччя, а також про несправедливе вигнання цих місіонерів, і про великі переслідування, які випали на їхню долю. Пані були глибоко вражені. Потім він представив їм усі небезпеки, якими погрожувала майбутня подорож, суворість клімату та жорстокість людей. Обід скінчився чимось схожим на загальне піднесення. Нечасто — консул мав це визнати — цей дім бачив подібне пожвавлення і, попри серйозність теми, подібну веселість. Тим гірше було для обох єзуїтів, які були гостями в домі. Оскільки один з них, Бревдан, так і не лишив свого пісного вигляду, а другий, ще червоніший, ніж будь-коли, заснув після третього келиха.
Коли вже почали вставати з-за столу, мажордом проголосив прибуття сіра Понсе. Дами залишили залу, і прийняти візитера вирішили в аудієнцзалі консульства, під портретом Короля, під час кави.
Увійшов Понсе. Він навіть не завдав собі клопоту перевдягнутися, а лише накинув поверх сорочки свою надто коротку темно-синю куртку, котру навіть не застібнув. Ані палиці, ні манжет, навіть капелюха: він залишив на волі своє чорне волосся, і щоразу, коли повертав голову, буйно струшував кучерями. Варто було йому захопитися розмовою, як його долоні з тонкими, позеленілими від рослинного соку на кінцях пальцями злітали в повітря. Він увічливо привітав консула та трьох священиків, подивившись при цьому кожному з них у вічі. Консул представив його. Отець Версо, який сидів у кріслі під самим портретом Короля, велично промовив:
— Месьє Жан-Батіст Понсе, чи можете ви нам офіційно підтвердити свою згоду вирушити до двору короля Абіссінії з метою передати йому послання від Його Величності Людовіка XIV?
Обличчя Понсе освітилося широкою усмішкою:
— Ви дуже поспішаєте, месьє! — сказав він зі сміхом, — уважте на те, що я поки що стою, що я пропрацював увесь ранок, і що я прийшов сюди пішки, майже безлюдною вулицею, бо жодна жива душа не наважиться вийти в таку спеку. До того ж, я бачу тут каву з бісквітами…
— Ви маєте рацію, — скрикнув консул, — не варто було поспішати. Сідайте. Чого ви бажаєте? Масе, будь ласка, чашечку кави з цукром для месьє Понсе.
Молодому чоловікові одразу все подали. Він повільно випив свою каву, завів розмову про портрет короля та про його реставрацію, сказав кілька слів про дерева в саду, які він бачив, коли заходив до консульства. Коли ж його співрозмовники заспокоїлися настільки, що змінили тон на більш природний, він раптом повернувся до їх справи.
— Отже, месьє, ви бажаєте відправити мене до Короля королів? Присягаюсь, це гарна думка. Навіть блискуча. Бо, чим більше я над цим замислююсь, тим ясніше розумію, що, справді, лише лікар може увійти до цієї країни, не піддаючись ризику негайної страти. Але що вас наштовхнуло на думку, що теперішній Імператор потребує моїх послуг?