Щойно почувши про вдалу угоду, отець Версо повідомив про свій від’їзд наступного дня. Тепер він мав вирушити до Дамаску, де на нього чекали інші справи. Обід був короткочасним та мовчазним. Під покровом ночі до нього прийшов отримати останні настанови отець де Бревдан. Двоє священиків мали нараду на другому поверсі.
Стомлений месьє де Майє пішов спати рано.
Неподалік від них, на одній з віддалених вулиць колонії, весело вечеряли за пляшкою свого найкращого вина Жан-Батіст та метр Жюремі. О десятій годині вони вийшли на терасу. Піщаний вітер притемнював світло зірок і зберігав теплим повітря. З усіх кінців арабського міста долинали звуки тамбуринів та радісні вигуки, оскільки того часу як раз завершувався сезон весіль. У відповідь їм вили собаки.
— Ні, не може й мови бути, щоб я вв’язався в цю справу, — казав метр Жюремі, продовжуючи розмову.
— Але ж консулові не потрібно про все знати. Я йому нічого не скажу, ми з прислужником вирушимо з міста, а ти приєднаєшся до нас потім.
Протестант, тримаючи в одній руці свого олов’яного келиха, рішуче підняв іншу руку вгору.
— Марно! Ні та й ні.
— Тоді ми маємо розлучитися?
Вони познайомилися п’ять років тому у Венеції. Жан-Батіст шукав учителя фехтування. Йому зустрівся цей перекотиполе-емігрант, чорнявий буркотун, який жив під фальшивим ім’ям. Учні кликали його метром Жюремі.
— Напевно, — похмуро промовив протестант.
Він відвернув обличчя, бо, коли йому траплялося розчулитися, він не міг допустити, аби це було помітно.
До того, як зробитися вчителем фехтування, він перепробував усі ремесла, і жалкував за тим коротким часом, коли був помічником аптекаря. Жан-Батіст знов повернув його до аптекарських ваг та перегінного куба, і він відмовився від своєї войовничої комерції. Вони зробилися компаньйонами та разом утікли на Близький Схід.
— Ось так завжди! — раптом вигукнув, підвівшись, протестант. — Тепер ще й скажуть, що це моя провина.
Він сердито пройшовся по терасі, потім повернувся до свого партнера.
— Ми розлучаємося не через те, що я відмовляюся їхати з тобою, — сказав він, — а через те, що ти прийняв цю пропозицію сам, і, як на мене, надто необачно…
— Хіба ж ти сам ще вчора не пропонував лишити Каїр, вирушити до Нового Світу? — захищався Жан-Батіст.
— До Нового Світу — можливо, але не за наказом консула. Повір, якщо б мені коли-небудь довелося вирушити до недоторканих земель, то це було б не для того, щоб привести туди єзуїтів.
— А, — сказав Жан-Батіст, — єзуїти… це лише засіб. Гадаєш, мене цікавить ця місія? Начхати мені на ту амбасаду, і на королівську службу разом з нею. Але ж вони настільки дурні, щоб дати мені коней, спорядження, зброю. Невже ж я ще дурніший, щоб відмовитися від того, що мені так легко дістається?
— Що з того, якщо ти їм зобов’язаний.
— Зобов’язаний? Та ти жартуєш. З чого ти взяв, що я збираюся робити те, чого вони чекають? Якщо мені десь подобається, я там залишаюся, якщо ж мене кличе інша дорога, я йду нею. Їхня амбасада може йти під три чорти. Мені цікаво подивитися на Абіссінію, і я не маю іншої мети. До того ж, якщо мені там буде добре, я можу залишитися і в Абіссінії.
Вони довго мовчали. Метр Жюремі, не промовивши жодного слова, зайшов до кімнати, де горіла свічка, зняв з гака дві шпаги та підхопив шкіряний нагрудник. Відтоді, як вони займалися аптекарською справою, фехтування було для них приємним способом коротати літні ночі. Вони зайняли позиції.
— Та ні, — сказав Жан-Батіст ще до того, як схрестити шпаги, — я тебе добре знаю, ти поїдеш.
— Ні месьє, ви не змусите мене передумати, — сказав метр Жюремі, — але я вам бажаю приємної подорожі.
Тільки-но задзеленькали шпаги, смуток, що стеріг їх, відлетів геть.
Розділ 9
Залишалося добре продумати всі подробиці від’їзду до Абіссінії каравану під верховенством Гаджі Алі, до складу якого входили Понсе зі служником Жозефом. Усе мало виглядати цілком природно і не викликати жодних підозрінь у турок. Консульству доводилося триматись осторонь, та й Жану-Батісту не гоже було показувати своєї зацікавленості у цій справі. Отже, покупку верблюдів та мулів, сідел, вуздечок, поводів та підпруг узяв на себе Гаджі Алі. Месьє де Майє дав згоду оплатити усі ці витрати за тією ціною, яку назве йому караванник. Для Гаджі Алі це виявилося нагодою отримати додаткові прибутки. На ці кошти він закупив краму, який збирався обміняти на худобу, і який після обміну цієї худоби в Абіссінії на золото та мускус мав удесятерити його багатство.