Ця сутичка глибоко вразила месьє де Майє. Він не схотів розповісти про неї ні месьє Масе, ні єзуїтові, і відразу ж пішов до своєї кімнати, щоб дати собі відпочинок. Його дружина, занепокоєна украй збентеженим станом чоловіка, поспішила за ним. Вона побачила його на ліжку, він напівлежав, спираючись спиною на дві подушки. З великим полегшенням месьє де Майє переповів їй зухвалу пропозицію молодика.
Не можна сказати, щоб мадам де Майє взагалі не мала забобонів щодо шляхетного походження. Ні, вона ставилася до нього з неменшою шаною, ніж її чоловік. Але жінки доволі швидко вміють відрізняти головне від допоміжного. Ненав’язливо, з великим почуттям міри, вона примусила чоловіка схилитися до думки, що буде, безперечно, значно менше шкоди, коли він погодиться на останню вимогу Понсе, ніж коли він чинитиме йому опір. Якби аптекар не поїхав, він продовжував би дошкуляти консулові подальшими неприємностями, які б піддавали жахливим випробуванням його здоров’я. І навпаки, якщо б месьє де Майє погодився, неподобства були б майже непомітними, неістотними.
— У тому будинку нікого не буде. Кожному відомо, що він повний рослин та наукових книжок. Ми відряджатимемо туди Алікс у супроводі отця Габорйо, ніби то з метою складати гербарій — ніхто не вбачатиме в цьому нічого поганого. Щодо нашої доньки, відвідини того будинку, як і помірні фізичні зусилля, підуть їй на користь.
— Але, скажіть мені спочатку, як він міг подумати про неї? — сказав, підводячись, консул. — У цьому домі існують таємні стосунки?
— Заспокойтеся, мій друже, наша донька є чесною дівчиною, я ручуся за це. Вона розмовляла з ним лише одного разу, і це було за моєї присутності.
І вона коротко розповіла йому про випадок у садку.
— Саме тоді, — додала вона, — у нього виникла ця думка про її здібності до садівництва. Я можу вас запевнити, що він має рацію. Коли яка-небудь з моїх кімнатних рослин починає пропадати від спеки, я завжди віддаю її Алікс. Вона бере її до себе, і за кілька днів повертає мені знов квітучою.
Мадам де Майє була такою вправною, що її чоловік підкорився цим доводам. Крім того, він вважав у глибині душі, що Понсе не має жодних шансів повернутися з подорожі. Навіть, якщо його пропозиція мала на увазі якийсь нещирий намір, то здійснити його він не матиме часу… Заспокоєний тим, що йому вдалося подолати цю останню, зведену почасти ним самим, перепону, консул відрядив маленького нубійського прислужника до Понсе з запискою: «Моя донька приходитиме до вас щоранку з отцем Габорйо складати гербарій. Отже, вирушайте».
II. Подорож до Абіссінії
Розділ 1
Амбасада Короля-сонця до Абіссінії вирушила в понеділок об одинадцятій ранку. Попереду в тюрбані з нового мусліну їхав на верблюді Гаджі Алі. За ним на весело гарцюючому коні — Жан-Батіст у капелюсі з білою пір’їною. Жозеф, удаваний служник і справжній єзуїт, який маскувався в тіні великого солом’яного капелюха, чекав їх на околиці місця, криво сидячи на спині мула. П’ять в’ючаків — мули та верблюди — везли їхню поклажу під наглядом жменьки нубійських невільників.
Аби не привертати уваги, вони обмежилися тим прощанням, що відбулося в консульстві напередодні. Перед тим, як приєднатися до інших, Жан-Батіст о дев’ятій ранку пройшов повз вікно французької місії. Месьє де Майє з дружиною мовчки привітали його з балкону. Вони були дуже зворушені тим, що цей бідолашний хлопець, який, очевидно, був приречений загинути в експедиції, вітав їх мало не з ніжністю, зі сльозами подяки в очах. Насправді ж Жану-Батісту було начхати на обох цих стариганів, але він сподівався, що з-поза одної з віконниць другого поверху на нього дивилася Алікс.
Потім були довгі та сповнені лементу прощання з турками. Паша, який надав усі необхідні для вільного просування каравану папери, оплакував від’їзд свого лікаря. Але він звик завжди його слухатися і від цього добре почуватися, отже, погодився знов виконати його волю, хоча цього разу приписи були гіркі. Цьому Паші, якого звали Гусейном, було років з п’ятдесят, і здоров’я його було зруйноване життям, котре порівну складали жорстокі випробування та надмірні втіхи. Єгипет йому удавався найменш приємною та найскладнішою для керування країною. Його стомлювали нескінченні інтриги війська та місцевої шляхти. Він постійно переходив від повної байдужості — і в ці часи кількість заворушень доходила до найвищого рівня — до справжньої люті, коли, раптом знемігши від маневрів своїх супротивників, вирішував обезголовити кілька десятків з них. Завдяки піклуванню Понсе амплітуда цих коливань значно зменшилася — тепер траплялося менше заколотів та менше страчених. З його від’їздом їхня кількість мала знов дещо зрости. Але цього було все рівно не відвернути, і Паша не мав жодної потреби чинити опір долі.