У цьому місті вони чекали на великий караван, який мав вивести їх до самої Нубії. Гаджі Алі знав, що він буде «незабаром». Але за пустельним часом «незабаром» означає трохи менше за вічність. Минали дні, тягнулося очікування в нерухомості цього розчавленого спекою містечка.
Ще більш, ніж небезпеки, котрі мав здолати Жан-Батіст, непокоїло його товариство, яке належало терпіти упродовж подорожі. Гаджі Алі розмовляв навряд чи більше, ніж його верблюди. Упродовж цілих годин він колупався загостреним патичком у своїх чорних зубах, і коли йому вдавалося витягти звідти бодай невеличкий шматочок їжі, видавав жахливий крик задоволення і дякував Пророку Магомету. На всі питання Понсе він відповідав лише, що той сам усе побачить, «якщо того схоче Бог». Відмовлявся відкрити будь-які подробиці, стосовні подорожі, Абіссінії та Імператора. Жан-Батіст швидко переконався, що караванник, який погодився на цю подорож під тиском консула та сподіваючись на власний зиск, не довіряв йому як лікареві, і чекав якоїсь таємничої оказії піддати його іспиту.
З отцем де Бревданом велося трохи легше. Перед Гаджі Алі Жан-Батіст міг лише віддавати своєму удаваному служникові короткі накази, які, однак, спромагався вимовити, лише опустивши очі долу. Але він користався загальною бездіяльністю в Манфалу, щоб брати священика з собою за місто на пошуки рослин. Ці вилазки приводили їх то до берегу Нілу та багнистої долини, де вони знаходили в канавках нові види очерету та водоростей, то в пустелю, де вони збирали ефірні рослини та спостерігали бійки скорпіонів. Дуже швидко з’ясувалося, що отець де Бревдан добре знайомий з науками. Жан-Батіст мав у своєму багажі маленький мідний секстант, який подарував йому пацієнт-турок. Єзуїт пояснив, як з ним поводитися, супроводжуючи свої пояснення науковими астрономічними коментарями, за які ледь не вибачався. Коли вони звикли один до одного, Бревдан зізнався дуже скромним тоном, якого завжди дотримувався:
— Чесно кажучи, я навіть — за часів моєї юності, бачте, це було дуже давно — винайшов машину — не смійтеся! — яка мала слугувати вічним двигуном. Нічого особливого, але вона, здається, розважила фізиків. Я навіть хотів якось сконструювати модель з дерева та металу.
Жан-Батіст захоплювався, розпитував про подробиці.
— Я не дуже добре пам’ятаю, — казав священик. — Це було так давно.
Потім додавав, почервонівши:
— Часопис Академії люб’язно зробив мені честь публікацією моїх рисунків.
Для подорожі можна було б бажати іншого товариства, ніж цей меланхолійний єзуїт, для якого астрономія вже межувала з легковажністю. Але доводилося терпіти й таке, і Жан-Батіст, який не міг жити без друзів, щиро вважав таким отця де Бревдана. Вечорами можна було бачити, як вони поверталися разом у сорочках, що налипали до пітних спин, з повними кошиками рослинних знахідок, з пустою шкіряною флягою у вигляді ранцю, яку ділили впродовж дня. Ледь помітивши міські ворота, вони знов приймалися грати комедію служника та пана.
Тепер, коли Жан-Батіст знав про великі здібності Бревдана, він щодня дедалі більше страждав від видовища, як цей тендітний та слабкий здоров’ям витончений шляхтич човгав, задихаючись, під вагою двох цебер води і гнув хребта перед Гаджі Алі, який вважав його менше, ніж за ніщо. «Як він погоджується на таке приниження! — гадав Жан-Батіст. — Воно має бути тим жорстокішим для людини, яка від самого початку навчилася вільно користуватися розумом». Проте він не забував про мету їхньої подорожі і засмучувався, бо час плинув, а великий караван не прибував, і це могло вже мати досить неприємні наслідки.
Спочатку Алікс де Майє була вкрай здивована завданням, яке їй довірили. Батько виклав їй справу, вона кілька хвилин не могла нічого зрозуміти, а потім її охопила велика радість. Увесь ранок у своїй кімнаті вона заводила ручний органчик та співала. Завдання! Це вперше хтось потурбувався про те, щоб зробити її цілком відповідальною за якусь справу. Саме це було вершиною дівочих бажань: нарешті вона зможе вийти з цього будинку, який увесь виміряла кроками, немов той в’язень свою камеру. Крім того — і це стане найбільшим задоволенням — вона піде в місце, що належатиме їй одній, де окрім рослин ніхто не житиме. Те, як описав його батько — цей лабіринт рослин та речей — навіяло на неї велику цікавість. Хвилювання повнилося тривожною думкою: чи вона здатна добре виконати своє завдання? А може вона знайде там незрозумілі, ворожі речі, та живі — хоч і рослинні — істоти, які одразу ж почнуть помирати? Ризик був достатнім, щоб вона захвилювалася, проте в глибині душі Алікс вірила у власні сили. До того ж, усе це відбуватиметься не в цілком чужому місці. Це буде дім Жана-Батіста Понсе. Вона буде там, де він жив, і, попри розчарування через його від’їзд та його мовчання, дівчина сподівалася, що в цьому будинку до неї повернеться те почуття, яке вона плекала до його власника.