Прямуючи своїм шляхом, він пройшов мимо базару прянощів, і, нарешті, дістався до берега Каліша. Тут він трохи піднявся вгору за течією цього майже сухого струмка, який у пору злив за декілька хвилин перетворюється на бурхливий потік, і зійшов на міст, забудований будинками. У цьому місці завжди збирався невеличкий натовп, бо перейти зі Старого Каїру до арабських кварталів було можливо лише по цьому вузькому переходу. Але того дня пожвавлення було сильнішим від звичайного, і Жану-Батісту довелося докласти неабияких зусиль, щоб проторувати собі шлях. Він вже розумів, що відбулося дещо особливе, коли з середини моста побачив, як із одної з будівель валує густий дим. Хтось сказав, що в будинку крамаря, який торгував тканинами, з глиняної грубки висипалося вугілля. Ціла ватага галасливих єгиптян, намагаючись згасити полум'я, лила на нього воду, яку витягали з криниці, розташованої поблизу моста, і підносили бігом до місця пожежі. Усе йшло добре, і боятися виявлялося вже даремно. Але в місті, де події взагалі були великою рідкістю, цей невеличкий трапунок зібрав цілий натовп, і майже зробив неможливим прохід. Жан-Батіст працював ліктями, аби хоч якось просунутися уперед. На вході на міст з протилежного берега юрба перекрила шлях кареті, запряженій двома кіньми. Порівнявшись із нею, Жан-Батіст помітив на дверцятах герб французького консула, і це підштовхнуло його до ще рішучіших дій, аби тільки не залишатися надовго в подібному сусідстві.
Понсе, який не мав жодного диплому, офіційно вважався в Каїрі аптекарем, а лікування проводив цілком протизаконно. Турки не вбачали в цьому нічого поганого; але власним співвітчизникам, особливо коли з-поміж них траплялися дипломовані лікарі — яких, на його щастя, в Каїрі тоді не було, — він завжди здавався підозрілим. Йому вже довелося через це лишити два міста, де він повсякчасно знаходився під загрозою викриття. Обережність вимагала триматися якомога далі від представника закону, яким в усьому, якщо це стосувалося франків, був консул.
Тієї миті, коли він, увібравши голову в плечі і злегка відвернувши обличчя, збирався обминути карету, звідти долинув владний голос, який звертався до нього французькою:
— Прошу вас, добродію! Скажіть нам хоч слово!
Жан-Батіст боявся зустрітися з консулом, але голос, на щастя, був жіночій. Він підійшов. Вікно було відкрите, і пані висунулася крізь нього назовні. Через задушливу спеку піт котився з неї градом; рум'яна текли й відкривали шар білил, якими вона старанно вкрила обличчя і які тепер розлізалися на шматки. Ці штучні хитрощі, заведені з метою затримати скороминущий час, лише пришвидшували його біг. Якби тільки не потерпілий грим, тієї миті можна було б побачити просте й усміхнене обличчя п'ятдесятирічної жінки, в погляді блакитних очей якої досі зберігся залишок краси й, до того ж, вираз ніжної та боязливої злагоди.
— Чи не можете ви нам сказати, чому так довго стоїмо? Чи не криється тут для нас якої-небудь небезпеки?
Жан-Батіст пізнав дружину консула, яку йому доводилося бачити кілька разів у садку місії.
— Тут щойно почалася пожежа, мадам, через це скупчився натовп. Але невдовзі все залагодиться.
Пані вочевидь заспокоїлася, і, люб'язно подякувавши Жану-Батісту, опустилася на сидіння й почала обмахуватися віялом. Тут Жан-Батіст побачив, що вона не одна. Проти неї, якраз у навкісному промені сонця, що падав крізь прогалину понад Калішем, сиділа юна дівчина.
Що й казати, вади однієї не лише підсилювали вроду іншої: жінки були просто протилежні одна одній. З надмірним гримом, від якого бубнявіла шкіра літньої жінки, сперечалася чиста білизна дівочого обличчя. Полохливому збентеженню пані протистояли спокій та непорушна гідність дівчини. Яка вона була? Жан-Батіст не зміг би описати. Від того, що являє власне врода, коли вперше постає перед очі, він дістав лише загальне враження. Виокремлювалася лише одна дрібниця — безглузда й чарівна: її коси були переплетені шовковими блакитними стрічками. Жан-Батіст з великим подивом дивився на неї і, хоч йому й ніколи не бракувало спритності, через те здивування він так і не зумів надати належного виразу своєму обличчю. Кучер змахнув батогом, карета негайно зрушила з місця, перервавши цю німу розмову очей, і залишивши схвильованого й зачарованого Жана-Батіста немов прикипілим до моста, на якому він стояв.
— Дідько забирай, — подумав він собі, — такого я в Каїрі ще не бачив.
І повільно пішов у напрямку кварталу франків, де знаходився його дім.