У консульстві, лише священик пішов, месьє де Майє стягнув з голови перуку з буклями, під якою не було жодної сухої волосини. Він обернувся до месьє Масе, і ще до того, як устиг висловити весь свій гнів, побачив, як секретар зі звуком горіха, який розколюють надвоє, падає колінами на паркет. Сумирно благати ласки ніколи не буває безглуздим: месьє де Майє обмежився рішенням утримати його жалування за два місяці.
Нарешті в Манфалу прибув великий караван. Він з’явився на світанку, коли місто ще спало. Увечері напередодні великий ринковий майдан був лише спустілою ділянкою сірого піску, де нишпорили охлялі собаки. Вранці він увесь був заповнений верблюдами, які лежали, підігнув коліна, заставлений перев’язаними паками, наметами з тканини, напнутої над дерев’яними кілками. Скрізь рухалася галаслива юрба чоловіків, одягнених у сині туніки, тюрбани, або з довгою тканиною на голові, яка спадала на плечі та спину. На вогнищах зі хмизу грілися маленькі олов’яні чайники. У рівень з людськими головами тягнувся понад землею важкий, синій від жиру дим мангалів, де смажилися баранячі туші.
Гаджі Алі був добре знайомий з головним караванником, Гасаном Ель Більбесі, і це знайомство дозволило йому негайно прокрутити кілька справ. Він обміняв своїх п’ятьох мулів на двох верблюдів під приводом, що останні були дешевші, ніж у Каїрі, і що з ними легше буде перетнути пустелю, до якої вони мали незабаром вступити. На-жаль, придбані тварини ледве тягли поклажу мулів, яких відтепер вони заміняли. Наслідком, про який Гаджі Алі повідомив з недоброю усмішкою, було те, що Жозеф лишався без мула, і мав, як ті нубійські невільники, але з різницею, що не був до цього звиклим, іти пішки піском поруч із худобою.
Отець де Бревдан сприйняв цю новину, не зморгнувши оком. Він навіть відмовив свого компаньйона від висловлення протесту, посилаючись на те, що їм не варто було викликати підозри. Жану-Батісту починало здаватися, що цей єзуїт має надто сильну схильність до покори чужій волі. До того ж симпатія, яку він мало-помалу привчив себе відчувати до нього, значно послабшала. Було надто помітно, що священик поділяє його дружні почуття лише зовні і заради ввічливості. Сповна Бревдан ніколи не відкривався. Попри задоволення, яке він начебто отримував від прогулянок з Жаном-Батістом, дуже швидко стало зрозумілим, що він волів би краще таких прогулянок уникати. Єдиним, чого він бажав, було заховатися поза живою огорожею з опунцій та молитися, або робити духовні вправи, які загартовували його віру. Зрештою, одна коротка розмова дозволила Жану-Батісту та Жозефу відчути всю глибину їхньої несхожості.
На розпити Жана-Батіста стосовно його покликання, удаваний Жозеф відповів з наївною впевненістю:
— Це дуже просто. Я народився у заможній шляхетній родині. Усе мені давалося легко. Досить було лише запам’ятовувати те, чого мене вчили. Задум творіння відкрився мені сам собою, через ту мову, котру ми звемо наукою. Господь щедро обдарував мене ласками свого Провидіння. Він дав мені все, і я хотів лише все йому повернути сторицею.
— А в мене, — сказав Жан-Батіст, — усе було навпаки. Я народився бідним та безрідним. У шість років мене віддали одному аптекареві. Його донька заради розваги навчила мене абетки, як от собаку вчать робити різні фокуси, щоб було з кого сміятися. От і вся моя освіта. Решти я навчився сам, як умів. Якби я розмірковував, як ви, то мав би сказати: Господь не дав мені нічого, і я йому нічого не винний.
Переляканий єзуїт подивився на нього очима школяра, який, дізнавшись про недобрий вчинок свого товариша, боїться тепер разом із ним зазнати покарання. Очевидно, він сприймав Понсе, якщо не як самого чорта, то вже точно як одного з його служителів. Це упередження, напевно, оселилося в ньому з самого від’їзду, і було наслідком численних натяків отця Версо та консула. Того дня Жан-Батіст уперше відчув власну самітність. Він зрозумів, як страшенно скучив за метром Жюремі, і як йому не вистачало його дружби, його щедрості та рідкісного, розкішного гумору, його жаги до істини, яка робила його чужим усілякого лицемірства.
За два дні по тому караван вийшов з Манфалу. Близько ста п’ятдесяти тварин складали довгу та повільну процесію, десь у середині якої рухалися Гаджі Алі, Понсе та Жозеф. Вони пройшли два льє на схід і зупинилися в містечку Алькантра. Перейшли по кам’яному мосту вузенький потік, котрий визнали якоюсь притокою Нілу. Наступного ж вечора розбили постій в пустелі, поруч із монументальними руїнами. То були ступні та гомілки фараона у сидячій позі, тулуб та голову якого було зруйновано вітром.