Розділ 3
За два дні після прибуття до оази до Жана-Батіста прийшов Гаджі Алі та запропонував йому в знак дружби випити чаю. Після доброї години беззмістовних розмов караванник попросив лікаря піти з ним до солом’яної хижки.
— Подивіться на це, — сказав купець, коли вони залишилися наодинці.
Він підняв один з рукавів своєї просторої туніки і відкрив руку, плече якої було вкрите гнійними корками досить бридкого вигляду.
— Коли ти захворів? — спитав Понсе.
— Близько трьох років тому. Воно часом зникає, потім знов повертається.
— Чухаєшся?
— Без кінця, день і ніч. Спаси мене Пророк. Коли він відвертає від мене свій зір, я роздираю тіло до крові.
Понсе наказав йому вдягатися. Вони вийшли на двір і Гаджі Алі знов сів біля чайника. Лікар пішов до своїх речей, які склав біля входу до халупи, і приніс закорковану пляшечку.
— Будеш намащувати це на хворе місце щоранку і щовечора. За три дні знов поговоримо.
Гаджі Алі поцілував йому руку, обережно взяв пляшечку і пішов до своєї коханої, щоб попросити її, поєднуючи приємне з корисним, натерти йому плече.
До Жана-Батіста підсів Бревдан, який здалека стежив за тим, що відбулося. Священик очевидно вже оговтався від страждань попередніх днів, але зберігав свій недовірливий та полохливий настрій.
— Чого він так довго чекав? Він міг сказати про свою хворобу ще до від’їзду, — сказав він, проводжаючи караванника недобрим поглядом.
— Звісно, що ні. Уявіть, що моє мистецтво виявилося б неспроможним до нашого від’їзду з Каїру: подорож би скасували, та й годі. Вирішили би, що я не зможу вилікувати Негуса. Тепер же ми сплатили Гаджі Алі, ми в його владі. Якщо доведеться нас позбутися, він зробить це з великим зиском для себе.
Вони замовкли, і Жан-Батіст помітив, що похмурі думки безнадійніше, ніж коли-небудь, захопили розум єзуїта.
Насправді ж отець де Бревдан майже не вірив у лікарський талант Жана-Батіста. Під час їхніх ботанічних розвідок священик мав нагоду встановити хиткість знань аптекаря. Багато разів Бревдан навіть виявлявся обізнанішим, ніж він. Здавалося, Жана-Батіста це не дивувало. «Ботаніка не є медициною, — казав він, — головне — це якесь захоплення, якесь передчуття, котре надає можливість розгледіти симпатію між живими істотами, та визначити між людиною, яка страждає, і рослиною, яка може їй допомогти, стійку та непорушну відповідність».
Бревданові ця нісенітниця здавалася не більш, не менш, як чаклунством. Він мав великі сумніви щодо дії цих химер на Гаджі Алі сьогодні та на Негуса завтра. Але повертатися назад було запізно, і доля єзуїта, що б там не відбувалося, так і лишалася пов’язаною з цим дивакуватим травником.
Щоб перевести мову на інше та розрядити напругу, Жан-Батіст завів розмову про походження назви оази, Ель Вах.
— Я гадаю, що це перекручене Ель Гавех, повітря. Вони обрали цю назву через прохолоду, яка тут панує, та через вітерець, який щоразу ворушить пальмове листя.
Бревдан скоріш схилявся до Галауе — насолода. Вони вирішили попросити розв’язати цю філологічну суперечку кого-небудь із тубільців. Першим, хто їм зустрівся, був старий, який поганяв дрючком двох віслюків, нав’ючених фініками.
Араби люблять свою мову, жоден не відмовиться посперечатися про зміст якого-небудь слова. Старий, який мав геть зморщене обличчя мумії, вислухав міркування двох подорожніх зі сміхом. Коли вони виклали всі свої гіпотези, старий тикнув Бревдана у груди своїм дрючком, ніби то була шпага, і сказав:
— Ні!
Потім зробив те саме з Понсе.
— Ель Вах, — сказав він на свій кшталт, і поманив їх за собою.
Вони перетнули галявину, потім пройшли повз поле гірких гарбузів — поперед старий, за ним Жан-Батіст, Бревдан та двоє віслюків на мотузці. Нарешті вони опинилися серед підліска, що складався з густого, темно-зеленого чагарнику. Показавши на кущі своїм дрючком, старий тричі повторив:
— Ель Вах!
Це було щось схоже на падуб-гостролист із глянсовим, злегка колючим листям темно-зеленого кольору.
— Посох Мойсея, — сказав старий, — Ель Вах!