І знов показав на чагарник.
— Посох Халеда Ібн Ель Вааліда: Ель Вах!
— Хто такий Халед Ібн Ель Ваалід? — сумирно спитав Бревдан.
Старий нахмурився. Питання здалося йому ознакою великої неосвіченості.
— Великий воєвода, винищувач християн!
— Невже? — сказав розгублений єзуїт.
— Спочатку вода тут була гірка. Халед Ібн Ель Ваалід пробив своїм посохом джерела. Вода стала чистою. Ель Вах!
Вони подякували старому і мовчки пішли до себе.
— Отже, — сказав отець де Бревдан, побачивши, що його компаньйон поринув у свої думки, — які надприродні відповідності навіюють вам ці рослини?
Жан-Батіст зробив загадковий рух рукою. Після того, як вони повернулися до постою, він сам пішов гуляти оазою.
Він пізнав у цьому чагарнику той кущ, котрий зростав, легкий та самітний, у садку консульства, і гілку якого він збирався зрізати, коли перед ним постала Алікс. Цей спогад занурив його в найсолодші мрії.
Алікс приходила щодня вже упродовж двох тижнів — це зробилося для неї приємною звичкою. Коли отець Габорйо після свого трунку засинав у шезлонгу, вона йшла розмовляти з птахами та рослинами. Як і передчував Жан-Батіст, дівчина сама здогадувалася, що їм потрібно: розчищала дорогу для більш слабких, обмежувала за допомогою садових ножиць надмірний запал більш сильних. Їй також вистачало часу перегортати книжки, лякливо торкатися пальцями руків’я шпаг, які залишилися висіти на гілці. Вона осмілилася навіть гойдатися в гамаку. Усе єство будинку кричало про відсутність господаря. В залежності від свого настрою Алікс то бачила Жана-Батіста в усіх місцях, де він залишив свій слід, то його не вистачало всюди, як тієї голови, відтятої від тіла, котре без неї стало бездиханним.
Знадобилося два тижні, щоб вона, звикнувши до будинку, наважилася вийти на терасу, яка виходила на внутрішнє подвір’я. Хоч усі віконниці й були зачинені, хтось міг-таки дивитися на неї крізь щілину. Вона боялася, щоб пересуди не дійшли до батька.
Спочатку дівчина виходила лише на кілька хвилин. Поза вікнами, з яких її могли побачити, нібито не існувало жодного життя. Вона осміліла, принесла на терасу стілець і проводила там щоразу по півранку.
Сидячи на терасі на п’ятнадцятий день після відбуття каравану, Алікс почула поза одною з віконниць якесь шарудіння. Вона здригнулася, завмерла. Краще не показувати свого страху, не втікати, ніби в її діях було щось нечемне. Шкрябання почулося знов. Це було найближче до тераси вікно, десь на метр вище від неї. Раптом обидві віконниці розчинилися, і у вікні постав силует жінки. Вона приклала палець до вуст, показуючи Алікс, щоб та мовчала, оскільки побачила, що здивована дівчина майже готова була покликати на допомогу. Алікс заспокоїлася і вони мовчки подивилися одна на одну. Особа, яка щойно відчинила вікно, була на вигляд зрілого віку: дівчині здалося, що ця жінка вже ступила на той віддалений беріг життя, якого в молоді роки зазвичай присягаються ніколи не досягати. Просто кажучи, їй було вже за сорок. Вона мала повне, з гарними та крупними рисами селянки обличчя, осяяне веселими та хитруватими очима, яких вона ніколи не ховала і які свідчили друзям про її щирість, а всім іншим — про її завзяття та бідняцьку гордість. Жінка була одягнена в сукню простої служниці, з котрої, немов з рога достатку, висувалися назовні округлі руки, сильні плечі та повні груди, які розділяла глибока впадина.
— Я ваш друг, — шепотіла вона, махаючи одною рукою та тримаючи другу на вустах.
Коли вона побачила, що Алікс остаточно заспокоїлася, сказала їй тихо:
— Перевірте, чи не прокинувся священик.
Дівчина виконала наказ. «Звідки вона знає, що тут є священик?» — думала вона, обережно йдучи по сходах.
Отець Габорйо продовжував з насолодою хропіти. Алікс повернулася на терасу і знаком відповіла, що ні.
— Зараз я спущуся, — владно сказала та.
Дівчина не сміла заперечувати. На її очах ця тілиста жінка легко перекинула ногу через підвіконня та зі спритністю кішки тихо зістрибнула на терасу. Попри те, що вона мала сандалії на рівній підошві, Алікс виявилася нижчою за неї. Двома вдарами долоней жінка розрівняла складки на своїй спідниці. Потім підійшла до дівчини і наче подруга взяла її за зап’ястя, піднявши трохи її руки.
— Ви дійсно вродливі! — сказала жінка.
Алікс страшенно почервоніла. «Товста півонія», — подумала вона.
— Ще вродливіші, ніж він казав, — додала та.
Було щось лагідне, заспокійливе в цьому обличчі. Якесь сусідство радості та усмішки зі зморшками навколо очей та в кутиках рота, слідами сліз та випробувань, які додавали до простої життєрадісності спокійну готовність до великих випробувань.