— Якщо ви схочете, це місто буде вашим. Залишайтеся моїм лікарем, і я вже завтра дам вам двадцять арпанів цієї долини та тридцять родин, щоб їх обробляти. Ви матимете будинок у місті, конюшню, повну верблюдів і арабських скакунів. Повірте, ви будете щасливі.
Тут став у пригоді Гаджі Алі. Він увічливо нагадав правителеві, що франкський подорожній має їхати до Негуса, і що його запрошення, яким би не виявилося воно щедрим, може діяти лише після їхнього повернення. Для всіх народностей Нілу абіссінці були «господарями води», тобто тими, хто, володіючи витоками цієї ріки, могли за власним бажанням змінити напрям її течії, або геть висушити. Ніхто б не ризикнув образити Короля країни витоків. Правитель скорився.
Тим часом від хворих, яких лікував Понсе, надходили чудові новини. Кожний день приносив нову розповідь про дивовижне зцілення. Отець де Бревдан, хоч і не міг собі нічого пояснити, примушений був визнати очевидне: цей молодик мав справжню владу. Він легко ладив зі страдниками, чий біль умів полегшувати. Але ж він ладив з ними і в найкращі хвилини їхнього життя. Йому достатньо було подивитися на дитину, щоб вона посміхнулася. Він діяв заспокійливо навіть на тварин. Лякливі, байдужі шолудиві собаки, які уникали людей, бігли за ним вулицею, хоча він нічого їм не давав. Це порозуміння з усіма божими створіннями наближувалося скоріше до нісенітниць Святого Франциска та його сектантів, ніж до суворої послідовності вчення Святого Ігнатія. Не можна вимагати від єзуїта, аби він захоплювався подібними дурницями. Натомість, як ті іноземні мови, як ті місцеві вірування — тобто все те, що на думку єзуїта не має жодної практичної цінності, — дарування Понсе могли несподівано послужити істинній вірі. Він був непоганим паспортом до Абіссінії, і належало просто ним скористатися.
Нарешті все було готове до від’їзду. Їх запросили до палацу на прощальну вечерю. Караван мав стояти до ранку, оскільки вони вирішили, зважаючи на всі небезпеки найближчих країн, просуватися ними вдень.
Понсе відпочивав у своїй кімнаті, коли хтось пошкрябався в його двері: то був, безперечно, посланець якого-небудь хворого з міста. Він відчинив і побачив перед собою маленьке напівголе негреня, яке простягало йому записку. Понсе розгорнув її. Там було написано французькою: «Ідіть до мене туди, куди приведе вас дитина». Літери були друковані, нібито щоб приховати прочерк, а сама записка не мала підпису.
Понсе вирішив розбудити отця де Бревдана, котрий спав у одній з кімнат першого поверху, і попросив його йти за ним. Потім він розкрив власну вже спаковану поклажу, витяг звідти шпагу, причепив її собі на бік і подав переляканому єзуїтові довгий кинджал. Дитина повела їх провулками, де починали згущуватися вечірні сутінки. Глибини міста вирували різним людом. Тієї пори, коли спадає спека, коли починають кружляти кажани, мешканці виходять зі своїх прохолодних, немов погреби, сліпих будинків, і починають перегукуватися, стоячи кожний на власному порозі.
Жан-Батіст намагався запам’ятати шлях, яким вони йшли, але швидко втратив напрямок. Нарешті вони вийшли на невеличкий майданчик, який утворювали три провулки. На один ріг виходив своїми квадратними вікнами за кованими гратами один з тих чайних будинків, яких чимало є всюди на сході. Вони увійшли. Приміщення виявилося майже пусте; підлога й кам’яні лавки повз мурів покривали потерті червоні та сині килими. Маленькі олійні лампи на мідних чеканних тацях розливали тепле світло. Коли вони увійшли, підвівся один з тих, хто сидів у темряві. Понсе поклав долоню на руків’я шпаги.
— Я ваш друг, — промовив чоловік.
Понсе завмер. Він роздивлявся на високу постать, яка бовваніла у темряві.
— Цей голос…
Підійшовши до освітлених столів, незнайомець зняв капелюха та відкрив своє обличчя.
— Метр Жюремі! — вигукнув єзуїт.
Жан-Батіст, який упізнав друга з першого слова, кинувся його обіймати. Почулися вигуки радості. До щастя зустрітися з побратимом для Понсе приєднувалося ще й щастя від завершення самітності, котру майже не скрашувало сусідство Жозефа. Метр Жюремі замовив кави, виплеснув вміст чашок через вікно і налив у них білої рідини з маленької баклаги, яку витяг з кишені. Вони випили за зустріч.