— Отже, франкський вершник — то був ти, — сказав Жан-Батіст.
— Я не міг себе видати, поки ми були в Єгипті. Повір, це залежало далеко не від мого бажання.
Тепер, коли вони звикли до слабкого світла лампи, Понсе краще розпізнав зміни в рисах свого друга, його змарніле обличчя та запалі очі.
— А тут я вирішив дати вам уладнати справи з правителем і з’явитися лише напередодні від’їзду. Як ти гадаєш, можу я до вас приєднатися?
— Я займуся цим, — сказав Понсе. — Ми знов зустрілися і більше не розлучимося.
Знов полилася весела розмова. Метр Жюремі ще раз наповнив чашки. Вони випили їх одним махом і знов почали сміятися та жартувати.
— Розкажи мені про свою подорож, — сказав Жан-Батіст. — Коли ж ти вирішив їхати за нами? Як ти вмів непомітно дістатися до Манфалу?
Метр Жюремі, допиваючи зі своєї чашки, махав рукою, аби показати, що зараз відповість. Але в цієї миті почувся тонкий та надтріснутий голос єзуїта, який тримався осторонь від проявів дружніх почуттів:
— Вибачте, але мені здається, що присутність цього месьє не передбачена угодою, яку ми уклали.
У Жозефа знов з’явився командний тон. То не був уже слухняний служник, якого він удавав. Метр Жюремі, здавалося, щойно помітив його присутність.
— Чого йому від нас потрібно? — спитав він, дивлячись на отця де Бревдана суворими очима.
— Ми знаходимося тут, — продовжував священик, — за наказом Короля і за інструкціями Його Святості папи. Виконання цієї місії є нашою і тільки нашою справою. Консул наголосив на цьому перед від’їздом: не може бути й мови про те, щоб до нашої амбасади домішався якийсь… хтось, хто…
Обличчя метра Жюремі набуло такого жахливого виразу, що єзуїтові не вистачило сили завершити фразу.
— Нехай він замовкне, інакше я його приб’ю, — прогримів метр Жюремі, стукаючи по мідному столу. На той дзвінкий звук, який оглушив присутніх, навіть прибіг власник чайного будинку.
Єзуїт тоді звернувся до Жана-Батіста, який здавався спокійнішим і був, до того ж, тим, від кого залежало остаточне рішення.
— Месьє Понсе, ви взяли на себе обов’язок. Як би далеко ми не зайшли, доведеться повернутися, в усякому разі, я на це сподіваюся. Треба буде давати пояснення. Окрім того, якщо ми візьмемо з собою цю людину, ніхто не повірить, що він приїхав сюди без вашої згоди. Говоритимуть, що це зроблено навмисно, і ви взяли участь у заколоті.
Метр Жюремі по-справжньому рикнув і вихопив шпагу.
— Дайте, я розрубаю його надвоє, — гукнув він, кидаючись на єзуїта.
Понсе встав проміж них. Крики не замовкали. Тепер біля вікон та у дверях юрбилися цікаві, які воліли бачити нечувану подію — бійку франків. Жану-Батісту вдалося роззброїти свого друга. Він відштовхнув його в куток кімнати, а потім повернувся до отця де Бревдана.
— Я не брав на себе обов’язку лишати серед пустелі товариша, котрому потрібна допомога, — сказав він. — Щоб ви знали, я не маю ніякого відношення до його появи тут, і я беру на себе всю відповідальність за те, що він залишиться з нами.
Потім, узявши метра Жюремі за рукав і підштовхнувши Жозефа перед собою, Жан-Батіст додав:
— Тепер ходімо втрьох до правителя перероблювати папери.
Вони розсунули натовп і вирушили темними провулками слідом за маленьким вісником, який показував їм шлях.
Правитель, який був боржником Понсе за зцілення доньки, не міг відмовити йому в ласці, якої той просив. Він написав лист, у якому рекомендував метра Жюремі Королю Сенаару та Негусу Ефіопії. Гаджі Алі, розлючений силою, якої набували двоє франків, зрозумів однак, що виступати проти них у цьому ділі не варто. Щодо отця де Бревдана, то він знов став Жозефом і більше не висловлював своєї думки. Губа в нього знов відвисла, і все обличчя попливло донизу, що завжди надавало отцеві виразу цілковитого знесилення. Він зробився ще більш мовчазним, і Жану-Батісту починало вже здаватися, що, попри явну нестачу симпатії до нього з боку єзуїта, той просто ревнує його до старого друга.
Як би там не повелося, а єзуїт від цього вигравав, оскільки з наступного дня, завдяки двом верблюдам, яких привів з собою протестант, і враховуючи кількість дарунків, залишених ними правителеві, служник мав уже на чому їхати.
Ніщо не було в силах переконати священика в тому, що поява метра Жюремі не була грою, в якій брав участь і Понсе. Однак, це було несправедливо. Упродовж довгих годин маршу в каравані вони змогли поділитися всіма подробицями того, що відбулося. Насправді протестант, якого мучила совість за те, що він залишив друга наодинці з такою безліччю великих небезпек, дуже швидко вирішив теж податися в подорож. Але, щоб не ускладнювати стосунків із консулом, та не вимушувати Жана-Батіста брехати, бо метр Жюремі сам боявся будь-якої брехні, як чорт ладану, він розсудив, що краще буде нічого йому не казати та приєднатися до нього поза межами Єгипту.