Знайте, Алікс, хоч ви не можете бути зі мною поруч у тих країнах, якими я подорожую, ви також не можете мене покинути. Знати, що ми разом, є для мене незмінною втіхою. І тут, на цих пустельних шляхах, вільний від усього, я знаходжу в собі зухвалість обійняти вас».
— Це ж треба, — сказала Франсуаза, скінчивши читання, — стільки викрутасів, щоб просто сказати, що він вас кохає.
— Але, — сказала жваво дівчина, дивлячись кудись у незрозумілому напрямку, — він ледве знайомий зі мною. Ми не розмовляли.
— А як, по-вашому, закохуються? Невже дивлячись щосили, скільки буде потрібно часу, на того, хто не подобається!
— Звісно, що ні, але… як я можу бути певна, що він щирий зі мною?
Алікс висловлювала цей плід роздумів попередньої ночі з помітним зусиллям.
— Чоловік, який вирушає в подібну подорож, майже не має причин брехати, — відповіла Франсуаза.
— Це може бути виклик, наслідок туги за домом, похвальба. З рештою, він нічого не втрачає, коли просить мене чекати його.
— Хіба ви вірите самі в те, що кажете? — сказала Франсуаза.
Дівчина потупила очі, трохи помовчала. По щоці в неї побігла сльоза.
— Звісно, що ні, — зізналася вона нарешті. — Я просто намагаюся переконати себе в протилежному, тому що все в мені говорить, що він мене кохає… як я його.
— Невже ж так важко просто визнати це?
— У цьому разі, що б там не було, я все одно буду нещасною.
— Чому? — спитала Франсуаза.
— Розсудіть самі, — жваво сказала Алікс, спрямовуючи на подругу свої повні сліз прекрасні очі. — Якщо він не повернеться з цієї подорожі, я назавжди буду вбита горем. Якщо ж повернеться…
— Усе буде можливим, він вам це сказав.
— Ви не знаєте мого батька!
«Яке ж то дитя!» — подумала з ніжністю Франсуаза перед тим, як додати пестливим голосом:
— Ви надто далеко зазираєте. Спершу дочекайтеся його повернення. У решті ж покладіться на нього. Такого ще ніхто не бачив, щоб чоловік, який дістався до невідомих королівств, добився покори тамтешніх правителів, виконав волю Короля Франції та папи, не зміг умовити найвпертішого з батьків.
Алікс подивилася на неї з виразом легкої недовіри, як дивляться на тих, хто каже саме ті слова, які нам хочеться почути.
— Приходьте щоранку. Ми розмовлятимемо. Час минатиме швидше, — сказала Франсуаза.
Потім вона обняла дівчину, погладила її по голові та дозволила їй поплакати ще трохи.
До Сенаару все йшло добре. Великий караван дістався міста за десять днів переходу через пустелю Баюда. У міру того, як вони просувалися на південь, мало-помалу починала з’являтися рослинність. Вони увійшли до країни, яку араби називають Рахмет Аллах, «Боже милосердя». Це милосердя полягало в тому, що тут не треба було, як у Донголі, завдавати собі клопоту зрошувати землю: її напоювали тропічні дощі, які доходили до цих місць. Всюди можна було бачити зелені пасовища, великі кущі і навіть щось схоже на ліс. Завдяки цій прихильності небес селяни тут здебільшого відпочивали, та лише вигулювали зі співами власних віслюків.
Сенаар — столиця — був розташований на березі Голубого Нілу, який падає з абіссінських гір, несучи з собою сланцеву грязь. Це було велике сільськогосподарське та торгове місто з багатими базарами, гарними мечетями та палацом, котрий слугував постійною резиденцією короля та його двору. Усе це було збудовано з каменю, вкритого червоним саманом.