— Капуцини все знають, — сказав Жан-Батіст.
Отець де Бревдан не піднімав голови і мав на обличчі вираз покійника.
— Ти хочеш сказати…
Метр Жюремі, не змінюючи напрямку власного погляду, показав підборіддям на єзуїта.
— Ні. Про це, здається, їм, на щастя, не відомо.
— Про що ж тоді?
— Про головне: що ми є французькою амбасадою.
— Треба попросити їх мовчати, — сказав метр Жюремі, важко розминаючи спину після сидіння на своєму імпровізованому стільці.
Саманні мури навколо двору доходили лише до висоти людського зросту. З-поза цієї ненадійної огорожі долинали вечірні звуки: віддалені розмови та дитячі крики, шепіт поблизу них, гавкіт собак, човгання взуття. Над ними, у височині важкого та повного зірок бездонного неба без місяця, шумів сильний вітер.
— Але чого вони насправді хочуть? — сказав нерухомий метр Жюремі.
— Щоб ми взяли з собою двох з них. Вони були в консула в Каїрі одразу ж після нашого від’їзду і тепер не хочуть втрачати можливості, котру дає їм місія Гаджі Алі.
— А якщо ми відмовимо?
— Вони все розкажуть королю Сенаару. Розумієш, що це означає? Цей князь є мусульманином. Він цілком згоден пропустити до Негуса лікаря, але ніколи не пропустить амбасади християнського короля.
— А тоді що?
— А тоді нас спочатку заарештують. Та, як дали нам зрозуміти ці пани капуцини, вони на цьому не зупиняться. Населення їх поважає, особливо коли йдеться про те, щоб очорнити інших чужинців. Вони скажуть, що ми є чаклунами, що підтверджується моїми склянками з ліками. У короля вимагатимуть наших голів. Він охоче погодиться…
— Що ви їм відповіли? — запитав метр Жюремі.
— Що нам потрібно домовитися з Гаджі Алі, що ми зробимо все, що в наших силах, коротше, що нам потрібні два дні.
— Чудово, — сказав метр Жюремі. — То що ж ми будемо робити упродовж цих двох днів?
Понсе підняв брови, мовляв відповіді він не має. Вони мовчки міркували. Попри всю складність обставин, Жан-Батіст не відчував справжньої тривоги. У цю мить, коли, здавалося, що все пропало, він був роздратований появою нової перешкоди, але, як раніше, не мав жодних сумнівів щодо щасливого завершення їхньої подорожі. Джерелом цієї певності була, можливо, думка про Алікс.
— Давайте візьмемо з собою капуцина, — сказав метр Жюремі з найповажнішим виглядом, — і, коли від’їдемо подалі звідси, розріжемо його на дрібні шматки.
Отець де Бревдан підскочив. Не звертаючись, як завжди, просто до протестанта, він зауважив Понсе:
— Прилучення реформованих францисканців до амбасади цілком суперечить нашому завданню. Щодо вбивства священика, то ця думка могла виникнути лише в безбожній голові.
— То нехай знайде іншу, — обізлився метр Жюремі.
Понсе підвівся, зробив кілька кроків по маленькому дворику до того місця, де пролягала межа між світлом і темрявою, потім повернувся до товаришів і, зупинившись перед ними, промовив:
— Треба їхати цієї ж ночі.
— Їхати! — вигукнули вони, як не дивно, разом.
— Так, їхати. Ми маємо два дні та дві ночі. Треба щось вигадати, щоб вивідувачі капуцинів гадали, що ми в місті. А тим часом ми пройдемо вперед стільки, скільки зможемо.
— Ми не знаємо місцевості, — сказав отець де Бревдан.
— Караван вийде лише за тиждень, — додав метр Жюремі.
— Ми не будемо чекати каравану. Нас поведе Гаджі Алі.
Понсе вигадував свої відповіді саме тоді, коли промовляв їх, як той учень на іспиті, якому хвилювання не дає добре зосередитися, і котрий майже проти власної волі вимовляє перед журі як раз те, що треба.
— Залишайтеся тут та збирайте лише необхідні вам речі. Я йду до Гаджі Алі.
Не встигли вони отямитися, як він зник. Надворі майже нічого не було видно. Жан-Батіст наштовхувався на тіні, спотикався на камені, якими був вибрукуваний провулок. На щастя, шлях до великого піщаного майдану, на якому зупинялися в цьому місті каравани, ішов по прямій. Понсе пробрався проміж шатрами та знайшов той, що належав Гасанові Ель Більбесі. Як він і розраховував, Гаджі Алі сидів там на килимах, які лежали просто на землі. Він базікав з головним караванником та іншими торговцями. Привітавши спочатку всіх та випивши настільки повільно, наскільки йому дозволяло його нетерпіння, склянку палючого чаю, Понсе попросив дозволу взяти від них на хвилинку Гаджі Алі для негайної розмови. Нарешті йому якось вдалося відірвати караванника від його товариства та відвести до себе. Він посадив його у дворі, де кількома хвилинами раніше сперечався з метром Жюремі та отцем де Бревданом.