— Чого це ви так заметушилися? — спитав недобрим голосом Гаджі Алі.
— А того, що нам треба вийти цієї ночі, — відповів Понсе.
Гаджі Алі вишкірив свої ікла в гримасі, яка мала означати іронічну усмішку.
— Цієї ночі?
— Я не жартую.
— Це дуже прикро, — сказав Гаджі Алі, продовжуючи насміхатися. То ви йдете самі?
— Ні. З тобою.
— Чудово! Добре, що Пророк заборонив хмільні напої — вони наганяють на вас дуже дивні думки.
— Я не пив хмільних напоїв, — гукнув Жан-Батіст, — і я раджу тобі послухати, що я казатиму, якщо не хочеш, щоб завтра тебе висікли та кинули до в’язниці.
— Хто це мене висіче?
— Король.
Гаджі Алі посерйознішав.
— Справа ось у чому. Пам’ятаєш, як у Каїрі французький консул не хотів, щоб ти взяв із собою капуцинів?
— Дуже добре пам’ятаю.
— Він мав рацію, і те, що він тобі сказав, було правдою. Але ж вони уперті. Вони відіслали двох своїх людей по твоїх слідах, аби помститися, і вони тебе знайшли.
— Аж тут?
— Саме тут. Уяви собі, що ці священики мають свій монастир у цьому місті, і що до них дуже добре ставиться король Сенаару.
Гаджі Алі трохи злякався. Це було видно по тому, як у нього обвисли плечі, та й усі риси обличчя якось поповзли донизу, від чого воно мало-помалу приймало вираз, з яким можна було б успішно благати милостині та розраховувати на чиюсь жалість.
— Але за що вони на мене так розлютилися?
— Вони розлютилися на всіх нас. Хочуть провалити нашу місію. Завтра вони підуть до короля і скажуть йому, що ми не лікарі, а дурисвіти, а король їм повірить. Вони навіть скажуть, що ми є посланцями Людовіка XIV, і він кине нас до в’язниці.
— От горе! — проскиглив Гаджі Алі, який підраховував про себе, яка частина цих нещасть випаде на його долю.
— А тебе, за те, що ти збрехав володареві, за те, що видав нас за франкських лікарів, буде ув’язнено і висічено.
— Але, — протестував караванник, — я скажу, що нічого не знав.
Потім, дивлячись на нього, Понсе додав:
— А якщо вони про це не скажуть, то скажемо ми.
Хоча Жан-Батіст вимовляв цю фразу з найбільш безжалісним виразом, на який лише був здатний, вона все ж-таки звучала не дуже переконливо. Гаджі Алі знав людей: він підсвідомо відчував, що Понсе не зможе скоїти подібну річ, навіть проти найзапекливішого ворога. Але цією незграбною фразою він досягнув, хоча й не так, як думав, своєї мети: вона притягнула до себе всю недовіру купця, тому решта здалася йому цілком імовірною. Гаджі Алі не сумнівався, що трьом франкам погрожує справжня небезпека, і шукав у цьому свій зиск. Йому не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що їх зникнення не принесе йому ніякого прибутку. Коли б ще це трапилося посеред пустелі, він міг би накласти руку на їх поклажу. Але перше, що зробить король Сенаару, коли ув’язнить їх, — буде привласнення їхнього майна.
Ні, звісно, що зиск Гаджі Алі полягав у тому, щоб доставити їх до Негуса та отримати від нього винагороду, бо абіссінський самодержець явно буде задоволений послугами Понсе. Поряд з цим, Гаджі Алі користуватиметься вдячністю каїрських франків. Так, очевидно, його зиск полягає в тому, щоб урятувати чужинців. До того ж, якщо вони таємно тікатимуть з Сенаару, їм доведеться кинути якусь частину поклажі, і Гаджі Алі зробиться її довічним користувачем. Він вирішив. Однак тепер варто було представити це як непосильну жертву, щоб Понсе погодився сплатити за його зусилля за найвищою ціною.
Гаджі Алі почав зітхати та витирати піт, який виступив у нього на лобі під час згадування про батоги та в’язницю. Він заговорив про гроші. Угоду було урочисто укладено за чверть години. Вони їхатимуть вчотирьох, троє франків та Гаджі Алі, та візьмуть із собою п’ятьох верблюдів і якомога менше ящиків. Кожний везтиме на своєму верблюді власні особисті речі та зброю. П’ятий верблюд повезе здебільшого дарунки Негусові та валізку з ліками. Решту, а вони мали ще багато наукових приладів, дарунків для місцевих володарів, змінної одежі, буде цієї ж ночі залишено в будинку одної вдови, яка зазвичай скрашувала караванникові його перебування в Сенаарі. Вона сховає все це до його наступного приїзду. Нарешті Гаджі Алі зажадав, щоб з цієї миті верблюди перейшли до його власності. Франки матимуть сплатити йому одноразову суму за оренду, яка, однак, ніколи не зватиметься такою.