У зведеному до мінімуму багажі втікачів не залишалося нічого, чим можна було б якось захиститися: ні тенту, ні гамака, ні ковдри. Спали вони на землі. У пустелі побоювалися павуків, скорпіонів та отруйних змій. Під покровом заростей долин, якщо їм удавалося пробити собі крізь них шлях, ставали жертвами удавів, москітів та всіх комах, яких лише вигадав Творець для того, щоб вигнати людину з цих пустельних місць та повернути її до собі подібних, як би вона цього не боялася. Отця де Бревдана в один з перших днів їхньої втечі вкусив у щиколотку отруйний павук. Понсе видав йому ліки, які полегшили біль. Але запалення поширилося на всю ногу, почалася лихоманка. Дорога зробилася для нього надто важкою. Потім хвороба відступила і священик одужав, але одужання було повільним і він став від цього ще слабкішим.
Поки вони думали, що їх переслідують, їм доводилося обминати села, які були насправді лише скупченнями хиж, де жили пастухи. Уночі вони під’їжджали до криниць та наповнювали свої баклаги. Коли скінчилися боби, які вони взяли із собою з Сенаару, їм вдалося спіймати теля, котре загубилося на пасовищі. Гаджі Алі вбив його за арабським ритуалом і наказав Жозефові розібрати тушу. Важко було б знайти теля екуменічніше, ніж це — вбите мусульманином, розрубане католиком та з’їдене протестантом, хіба що тільки залишалося запросити рабина обгризти кістки. Вони вже прив’язали залишки телятини до сідел, як раптом на них вискочила з кущів ціла ватага чорношкірих, озброєних луками та короткими бронзовими шаблями, на чолі з маленьким пастушком, котрий встиг їх побачити. Понсе дотримувався думки, що, зважаючи на кількість нападаючих, краще було б утекти, але метр Жюремі витяг свою шпагу і гукнув:
— А ну, месьє, на мене!
Жан-Батіст у свою чергу також схопився за зброю та прийшов на допомогу товаришу. Вони атакували двох перших тубільців. Здивовані хуткими рухами клинків, які робили білих майже незримими, двоє голих здоров’яг у мить дозволили себе проштрикнути, так і не закривши широко відкритих недовірливих очей. Їх заступили двоє інших чорношкірих; вони були явно захоплені цією незрозумілою та майже нематеріальною зброєю. Їх зачаровувало видовище битви. Решта тубільців, зібравшись у коло, дивилася на цей нечуваний бій, немов на свято. Двоє чужинців поривчасто рухалися під прикриттям своїх довгих залізних рукавів, що тремтіли у повітрі, немов крильця бабок. Їх супротивники відбивали удари важкими дротиками; дехто з них мав шкіряні щити. Коли чорношкірого ранили, на його місце ставали двоє інших. Наслідок бою не викликав жодних сумнівів, бо негрів збіглося понад дві сотні. Вони тупотіли по землі ногами та дзвеніли важкими браслетами, які мали на щиколотках. Понсе та його друга майже оточили. Їх долала втома, і тим, хто наступав, недалеко було до того, щоб схопити їх, коли вони не зможуть більше тримати зброю. Раптом Понсе, якось у ході бою повернувши голову, помітив Жозефа, який не потрапив у оточення, а стояв біля верблюдів, опустивши руки та не в змозі нічого вирішити.
— Пістолети! — гукнув Понсе.
Єзуїт продовжував стояти, немов стовп.
— Там, на моєму сідлі, візьміть пістолети, що я заряджав, та стріляйте!
Коло повільно звужувалося. Понсе вже не бачив нічого, крім пилу, піднятого з землі, та ритмічно тупцюючих чорних, струнких гомілок.
Раптом пролунали два постріли. Чорношкірі завмерли. Тридцять довгих секунд вони стояли мовчки, а потім побігли геть, покинувши на полі бою поранених та зброю.
Отець де Бревдан ще тримав у руках пістолети та з жахом в очах дивився на дим, який ішов з цівок.
— Ось так виглядає перемога, — сказав метр Жюремі, підходячи до удаваного Жозефа. — Два пістолети — і ви розживетеся в цих краях королівством.
А потім додав:
— Ще трохи наполегливості, і я певний — вони навіть приймуть католицтво.
Єзуїт знизав плечима.
Вони відшукали Гаджі Алі, який ще на початку бою вирішив спостерігати краще за всім здалека, і сховався в колючих кущах. Він ублагав Понсе обробити йому численні та глибокі подряпини, при чому терпів це, немов мученик тортури. Між подорожніми він був єдиний потерпілий у цій короткій та переможній битві.