— Здається, все як належить, — ласкаво промовив месьє Майє. — Ми перечитаємо його ще одного разу після того, як ви внесете поправки, а потім можна буде відсилати.
Месьє Масе підвівся та пішов до тісної комірки, котра слугувала йому робочим кабінетом.
Консул, стоячи біля вікна трохи позаду завіси, з ніжністю дивився на доньку, яка збиралася, як звикли говорити всі в домі, йти «складати гербарій». Він милувався її граціозним силуетом, легкою ходою, серйознішим та менш дитячим виглядом.
— Треба поміркувати про її шлюб, — подумав він собі.
— Ця худобина зараз скине мене на землю!
Метр Жюремі тиснув усією своєю вагою на спину маленького коника, який з божевільними очима бився під ним. Гаджі Алі покликав раба, і той схопив тварину за повід.
— Не вистачало зараз розтягтися, — сказав Жан-Батіст, який обома руками вчепився у віжки та з усіх сил намагався втримати коня.
Вони щойно лишили квартал маврів та переходили через струмок, який відокремлював їх від самого міста. Їх обличчя вже не приховували мусульманські каптури, і кожному стало видно, що вони є білими. Однак юрба, яка рухалася вулицями міста, була байдужою і не проявляла жодної цікавості. На те існувало багато причин: головне — засмагла під пустельним сонцем шкіра двох франків робила їх дуже схожими на абіссінських християн, котрі не такі вже й темношкірі. Окрім того, присутність у Гондарі десятків чужинців призвичаїла його мешканців до їхніх облич. Більшість з них були греки, вірмени та навіть південні слов’яни, що користувалися покровительством Імператора, бо втекли від османського ярма. Нарешті, і це подорожні мали зрозуміти лише згодом, абіссінці ненавиділи всілякі прояви почуттів, і завжди прагнули приховати свої справжні думки. Як би там не було, не здогадуючись про все це, друзі їхали вулицями із солодким відчуттям, що вони є своїми в цій казковій країні, про яку так довго мріяли. Метр Жюремі зі своєю жорсткою сивуватою бородою, яка надавала йому вигляду мудреця, та Жан-Батіст, котрий через своє кучеряве та чорне волосся, засмагу та гордовиту поставу був схожим на юного шляхтича, гарцювали поруч, повні неясної тривоги і щастя.
Коли вони на своїх конях під’їжджали до палацу, білі силуети розступалися, щоб дати їм дорогу. І чоловіки, й жінки одягалися в бавовняні тканини, які вони просто огортали навколо своїх струнких тіл. Завдяки тонким рисам, великим очам у формі мигдалю, суворою виправкою, майже усі вони мали зухвалий та шляхетний вигляд. Проміж них дуже легко було відрізнити рабів, уродженців підкорених країн — чорніших, зігнутих від природи чи під тягарем власної ноші, — які голосно гомоніли в юрбі.
Окрім того місто переповнювали озброєні вояки, які ходили зі списами та шкіряними щитами, та полонені під час останнього походу. Проїжджаючи повз рівне місце, вкрите травою, яке явно служило полем для маневрів або місцем зборів, метр Жюремі гукнув, обернувшись до Жа-на-Батіста:
— Ось пояснення тому, ЩО ми чули позавчора.
На майдані скиглило двадцятеро вояків шангала, яких щойно переміг Негус. Деякі сиділи на великих каменях, інші стояли та простягали перед собою руки. П’ятеро чи шестеро лежали на землі, затуливши руками голови. Усі мали на чорних обличчях, натомість очей, червоні криваві плями.
— Покарання зрадників, — сказав Гаджі Алі.
Полонені переможною армією бунтівні ватажки втратили очі за вироком суду. Його виконали два дні тому. Крики болю чулися в усьому місті, і навіть у будинку, де чекали подорожні.
Вони поїхали далі в напрямку палацу. Жан-Батіст, який не припиняв обертатися в бік жахливого видовища, помітив, що юрба удавала, нібито їй немає жодного діла до цих мучеників. Якщо один з них, у темряві, куди він був занурений, робив навпомацки крок у бік абіссінця та ставав у нього на шляху, той мовчки обходив його, та здавався при цьому не більше схвильованим, ніж якби йому довелося перескочити через канаву, або пропустити попереду себе приблудну тварину.
Палац виявився майже непомітним серед тимчасових будівель та наметів, які його оточували та спиралися на його стіни. Це була міцна споруда з тесаного каменю, навколо якої розташовувалися чотирикутні вежі з овальними банями. Присутність Гаджі Алі дозволила подорожнім пройти у високі ворота, нічого не пояснюючи вартовим. Вони спішилися, віддали коней стражникові та пішли темним коридором. Після недовгого очікування у крижаному передпокої, де пахло холодним каменем, їх запросили до аудієнц-зали, яка двома високими вікнами виходила у двір. Їх чекали, стоячи уздовж стін, десятеро осіб. Гаджі Алі зробив глибокий уклін, який точно повторили його супутники.