Вони знову пали ниць і з тремтінням та в поту, немов ті злодії перед покаранням, лишили залу.
Вони повернулися до мусульманського друга Гаджі Алі, але ще до того, як вони там з’явилися, до них прибув пішки дуже просто одягнений вісник, який передав двом чужинцям наказ зібрати речі, нав’ючити їх на мулів та рухатися за ним. Збиралися вони недовго, бо Гаджі Алі покрав у них майже все. Вкинули в торбину рештки того, що мали — лахміття, яке залишилося від європейської одежі, книжки, котрих мавр не читав, валізку з ліками та, звісно, свої шпаги, загорнуті в полотнину. Вісник привів їх у кам’яний будинок, який примикав до муру палацу з боку, протилежного тому, з якого вони нещодавно вийшли. Мабуть, він слугував спочатку приміщенням для стражників. Туди заходили через вузький коридор, який закінчувався сходами. Вони піднялися ними услід за вісником, який відчинив великий замок на товстих дверях. Він завів їх до невеликої кімнати, яка освітлювалася крізь велике вікно, до якого сонце зазирало з самого ранку. Меблі складалися з двох ліжок, сплетених зі шкіряних ремінців, двох табуретів, вирізаних з колод дерева, одного стола та осколка скла замість дзеркала.
Понсе та його друга найбільше за все цікавило призначення великого ключа, на який зачинялися двері. Чи віддадуть їм його, і в такому разі вони будуть почуватися, як удома? А може, його віддадуть комусь іншому, і це означатиме, що вони будуть в’язнями? Вісник залишив його у дверях. Оскільки він не говорив арабською, більше вони нічого не дізналися.
Залишившись самі, вони впали кожний на своє ліжко та довго мовчки й нерухомо лежали.
— Тобі не здається, що ми схожі на Йону в череві кита, — сказав нарешті метр Жюремі, — без жодної надії на те, щоб вийти звідти?
— На все свій час, — промовив Жан-Батіст, розтягнувшись на ліжку. — Ми здолали кілька перепон, почекаємо інших. Цього вечора приготуємо для самодержця мазі, бо Гаджі Алі поручився, що він страждає приблизно на ту саму хворобу, що в нього. А там побачимо.
Відтак він глибоко заснув, а метр Жюремі залюбки вдався до його прикладу.
Їх розбудив тихий стук у двері. Було вже не так світло, знадвору заходила до них синя тінь. Стояв пізній вечір. Той, хто зайшов до їх кімнати, виявився молодим хлопцем років двадцяти, невисоким на зріст та дуже струнким. Його обличчя було спотворене рубцями від віспи; хвороба потовщила його шкіру та округлила його риси, особливо ніс, котрий став тепер коротким, але круглим, немов картоплина. Поряд з цим, чорні очі горіли в нього розумом та веселістю, рот посміхався, рухався він легко та хутко. Через це та чорне, ледве кучеряве волосся його можна було б прийняти за нещасливого брата Жана-Батіста.
— Мене звуть Деметріос, — сказав він арабською.
Було дуже помітно, що ця мова є для нього іноземною. Він похвалився їм, що знає також грецьку, яка була йому рідною, але вони її не знали, та італійську, яку обидва франки вивчили у Венеції. Отже, вони продовжили розмову цією мовою.
Деметріос представився як особистий служник Імператора. Гаджі Алі, який мав багато справ, не міг далі залишатися при них, тоді, як він міг бути поруч так часто, як вони хотіли б. Якби йшлося про когось іншого, ці слова означали б, що він буде їх новим сторожем. Але молодик мав такий веселий, такий люб’язний вигляд, що вони сприйняли цю заяву без жодної недовіри та навіть з деяким задоволенням.
— Бажаєте вийти в місто? Я можу відвести вас повечеряти або наказати, щоб їжу принесли вам сюди.
Було ще рано і вони майже не бачили столиці, а тому охоче погодилися піти за своїм провідником.
Пішли пішки. Поруч з ними більше не було мавроподібного силуету Гаджі Алі. Усі троє були одягнені в однакові бавовняні тканини. Це давало їм приємну ілюзію, що вони не є чужинцями, а натомість вільно ходять серед людей, схожих на них. Деметріос, посміхаючись, як і раніше, витягнув їх з цього щасливого стану:
— Поки я з вами, вам нічого боятися, — сказав він. — Священики не наважаться вас убити.
Після цих слів чужинці почали дивитися з підозрінням на кожного перехожого. Зовні всі абіссінці удавали байдужість. Коли вони бачили їх, то не відводили очей, але й не розглядали чужинців. Можна було б присягнутися, що вони їх не помічали.
Час од часу провулки, якими вони йшли, розширювалися, або перетиналися з пожвавленими широкими вулицями. Одну з них займала довга процесія, якій їм довелося дати дорогу. То був кортеж священиків, одягнених у ясно-червоні тоги та високі ковпаки, вишивані золотом. Священики несли в руках довгі жердини з ажурними хрестами на верхівках, тонкі візерунки яких складалися з безлічі хрестоподібних переплетінь, котрі поєднувалися проміж собою. Можна було б сказати, що метал викристалізувався, немов іній, навколо найпростішої форми. За ними крокували вояки зі списами, чорними щитами та кривими шаблями на боках. Деякі вояки носили на руці кілька вузьких стрічок з ясно-червоної тканини. Деметріос пояснив їм що то була почесна відзнака і що кожна зі стрічок символізує смерть ворога. Серед цих мовчазних та суворих вояків рухався предмет, якому явно була присвячена процесія. Кремезний абіссінець, який був на голову вищий за інших, ніс, немов древко прапора, високу тичину, на кінці якої впоперек була прибита дерев'яна планка. На цій вішалці хиталося щось схоже на жакет з двома рукавами та двома роздертими, нерівними полами, з темної шовкової матерії — так виглядають спаплюжені багаті речі, які інколи носять жебраки. З цієї дивної реліквії капав рожевий сік.